Школу бойового гопака “Джура”, яка існує вже шість років, відвідує 32 дубровиччанина віком від шести до сорока років. Але здебільшого це школярі, котрі мають серйозні вади фізичного розвитку, зокрема, опорно-рухового апарату. Крім гопака, хворі діти тут грають у настільний теніс, дартс, більярд, займаються пауерліфтингом чи армспортом. Кажуть, тут вони відчувають себе повноцінними. Вони беруть участь у спортивних змаганнях нарівні зі здоровими дітьми.
— Коли я почав займатися в цій секції, у мене з’явилася мета — я хочу взяти участь у Параолімпійських іграх та створити сім’ю, — розповідає 14-річний Василь Рожко з села Жадень, що за 40 кілометрів від Дубровиці. У хлопця — дитячий церебральний параліч. Він піднімає 72-кілограмову штангу, тоді як сам важить 35 кілограмів. Зважаючи на такий результат, Петро Велінець вирішив готувати свого вихованця до Параолімпійських ігор.
А дубровиччанин Денис Литвиненко, інвалід І групи, який уже понад 20 років живе із хворобою Бехтєрєва, приходить на заняття як по знеболювальне. Бо помітив, що відколи займається у “Джурі”, почав значно рідше вживати таблетки.
— Заняття допомагають розробити суглоби та грудну клітку, навіть дихати стає значно легше, — розповідає п. Денис. — Крім того, я отримую масу позитивних емоцій.
Забути слово “хворий” — це перше, що вчить своїх вихованців та їхніх батьків Петро Велінець, він із власного досвіду знає, що стати на ноги можна, якщо дуже цього захотіти:
— У сім років під час аварії я отримав дуже тяжкі травми. Всі ребра були переламані. Це спричинило розрив селезінки, печінки та легенів. Були переломи рук зі зміщенням кісток, а також відкрита черепно-мозкова травма. Довгий час я провів у комі. Півроку після лікарні провів у ліжку. Самостійно нічого робити не міг.
Одного разу вирішив, що досить лежати, і почав підніматись — падав, але вставав. Через деякий час уже хвалився сусідам, що вмію ходити. Потім захопився спортом. У кімнаті мого брата висіли плакати із зображеннями мускулистих Брюса Лі, Джекі Чана, Ван Дамма. Мені тоді дуже захотілося стати таким, як вони, щоб із мене брали приклад. І я почав нарощувати м’язи. Багато читав на цю тему. А вже під час навчання в університеті у 2005 році я випадково потрапив до школи бойового гопака у Рівному. Тоді це мистецтво лише набувало популярності. І зі своїми фізичними даними я досить швидко його опанував. А згодом захистив звання інструктора, повернувся в Дубровицю і започаткував тут секцію з цього виду спорту.
Спочатку заняття проходили на вулиці, й лише зі здоровими дітьми. Та якось на нас прийшов хлопчик, у котрого була вроджена вада шийки стегнових кісток. Він не те що бити ногою, він ступати нормально не міг. Я почав вчити його техніки роботи з києм у рукопашному бою. Розумів, що беру на себе величезну відповідальність. Тепер цьому хлопчику зняли статус інвалідності, як і деяким іншим дітям, котрі ходять до мене на заняття.
Тренування у цій школі для всіх дітей з особливими потребами безплатні. Заняття проходять тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу. Міська влада виділила для школи приміщення з трьох залів: для тенісу та більярду, тренажерний зал і зал для бойового гопака. Майже всі тренажери, які тут є, п. Велінець виготовив власноруч. На інше обладнання просив грошей у місцевих підприємців.
Наступного року міська влада Дубровиці пообіцяла створити тут комунальне підприємство “Центр реабілітації інвалідів”. Тоді можна буде виділити гроші з районного бюджету для розвитку школи бойового гопака. І можливо, тоді тренер цього закладу отримає свою першу зарплату за роботу з особливими дітьми.
tag:Петро Велінець
