Люди
Понад рік минув з того часу, як у газеті почали з’являтися статті під рубрикою «Рідне місто». Судячи із відгуків, багато кому ця серія публікацій сподобалась. Автору ж довелося внести чимало змін до початкового задуму. Сидіти по архівах та бібліотеках і звіряти свої дитячі спогади із документами у мене просто не було часу. Присвячуючи написанню спогадів по кілька годин на тиждень, неможливо підготувати достатньо документальні публікації. Тож із кожним новим розділом у статтях про рідне місто ставало все менше фактів і все більше особистих вражень. Вже згодом я подумав, що, може, так воно і треба. Тому що факти завжди можна уточнити і перевірити, а особисті враження — вони неповторні. І якщо у когось знаходиться час їх записати, то ці записи теж мають певну історичну цінність.
Думати про те, чим саме завершити цю частину моїх спогадів (буде ще, мені сподобалось), довго не довелося. Тому що розповідаючи про парки і вулиці, аеродроми і стадіони, школи і кінотеатри, не можна було не згадувати про людей, які жили у тому місті 60-х років, яке тоді звалося не Рівне, а Ровно, на французький манер.
Одразу зауважу, що не вважаю своє покоління або покоління моїх батьків кращими за інші. Навіть унікальними ці покоління назвати не можна, тому що кожне покоління унікальне, так само, як унікальна кожна людина. Про Рівне 60-х років можна сказати лише те, що майже все місто було тоді заселене приїжджими та їхніми дітьми. Серед моїх однолітків, а знайомих серед людей 50-60-х років народження у мене не одна тисяча, лише одиниці мали батьків, які народилися і виросли у Рівному. Якщо ж врахувати традиційно притаманну жителям приміських сіл властивість казати, що вони «з Рівного», то і серед «дітей рівнян» справжніх уродженців міста практично не буде.
Корінні рівняни, тобто люди, які народилися і виросли в Рівному, народили і виростили тут дітей, а їхні діти народили і виростили онуків, пішли із тих самих п’ятдесятих-шістдесятих років. Зрозуміло, що це покоління не могло відіграти хоч якоїсь ролі у житті Рівного у згадувані в цих замітках 60-ті роки. Судити про справи покоління моїх батьків теж не дуже виходить. Що я міг тоді розуміти у мотивах їхніх дій і вчинків? Залишилось лише зовнішнє враження від людей того часу, про яке я і збираюся написати.
Першим і головним, що відрізняло дорослих рівнян 60-х років від дорослих рівнян 70-90-х, був масовий оптимізм цих людей. Закинуті кожен своєю долею у маловідоме західноукраїнське місто, ці люди практично з нуля починали будувати тут своє життя. Працювали, відпочивали, одружувались, народжували дітей. Тих самих справжніх рівнян, які нині вже керують нашим містом і не тільки містом. Чи не все, що робили дорослі рівняни шістдесятих років, вони робили весело, з піснею. Були раді з того, що просто живі, що навколо немає війни і нікого не саджають у тюрми. Це я зрозумів вже згодом. А у дитинстві гадав, що дорослі і мають бути такими веселими. Може тому такий і виріс.
У людей шістдесятих років практично не було власності. І водночас у їхній власності було все місто. Тоді не можна було уявити нинішніх двометрових парканів, грат на вікнах та сталевих дверей у квартирах. Рівне тоді було спільним для всіх, що якраз збігалося із пануючою ідеологією комунізму. Різниця у добробуті людей була мінімальною і залежала виключно від здібностей і звичок самих рівнян, а не від наявності у них власності. За одним столом сиділи тоді професори і робітники, артисти і продавці. Разом ходили в кіно і на танці, на пляж і в ресторан. Разом торгувалися на базарах із батьками тих, хто становив більшість наступного покоління рівнян.
Зізнаюсь, що не маю жодного поняття, яким чином опинились у Рівному мої батьки, їхні сусіди, колеги по роботі, друзі і знайомі. Не тому, що це було секретом. А тому, що тоді доля кожного була неповторною. Можливо, гідною окремої повісті, оповідання або хоча б просто розповіді після чарки.
Час цих людей закінчувався. Якраз у шістдесяті роки у Рівне один за одним «висаджувались» потужні багатотисячні десанти нових поселенців, робочі місця для яких щодня створювались на льонокомбінаті, газорозрядному і тракторному заводах, хімкомбінаті, інституті водного господарства. Для цих людей слід було швидко будувати житло, а також дитсадки та школи для їхніх дітей. Тому їхали до міста будівельники. Охороняти цих людей мали нові підрозділи міліції, які теж заповнювались приїжджими.
Якщо в році так 1963-му, пройшовши у вихідний від пивзаводу до базару, мій батько міг зустріти до двох десятків знайомих і не поспішаючи з ними привітатися, запитавши, як справи, то вже у 1968-му всі ці знайомі ніби розчинилися у потоці перехожих, які усе швидше йшли вулицями, усе нахабніше проштовхувалися до автобусів, все активніше займали черги у магазинах. Із тихого містечка із спокійним життям Рівне стрімко перетворювалося в індустріальний центр. Ще сиділи по майстернях колишні шевці й кравці, ще стригли і голили колишні перукарі, розливали пиво колишні буфетниці, крутили кіно колишні кіномеханіки, їздили на «побєдах» колишні таксисти, клацали апаратами колишні фотографи. Але їх вже було не досить.
За яких-небудь кілька років життя навколо стало більш стандартним, більш трафаретним. Якщо раніше мати могла сказати мені, щоб я пішов помасло у магазин до «тьоті Марії», підстригся у «дяді Саші», заправив сифон у «дідя Віті» чи здав пляшки «Володьці», то згодом ці імена зникли. Прийшли нові продавці й кондуктори, контролери і двірники. За ними цілими селами переїжджали люди влаштовуватися у місті й жити «по-городському».
Не маю проти них нічого, але квітів у під’їздах «хрущовок» з кожним роком ставало все менше, вивішувати у двір мокру білизну на цілий день вже не ризикували, а двері почали зачиняти на хороші замки. А як було робити інакше, коли серед тих, хто був довкола, вже практично не було знайомих, зате з’являлося все більше таких, хто приніс до міста нову «споконвічну» культуру приміських сіл. Не мені оцінювати, добре це було чи ні. Можу тільки по-дитячому пошкодувати за тим, що люди шістдесятих років дуже швидко розчинилися серед десятків тисяч нових рівнян, які вже не були рівнянами мого дитинства. Це були люди нового десятиліття, про яке, сподіваюсь, знайдеться колись час і натхнення згадати.
На цьому все. Далі не буде.
