Мовний фронт
Серед помітних подій, які визначали готовність Рівного до революційних змін, не можна не відзначити створення Товариства шанувальників української мови. За нейтральною ніби назвою створювалася організація, з якої згодом виросли практично всі місцеві осередки патріотичних чи, як їх пізніше назвали, національно-демократичних партій. Про те, що всі ці партії згодом втратять будь-який вплив, ми знаємо тепер. Тоді ж говорити про партії було ще зарано. Слід було, для початку, насмілитися «захищати рідну мову».
Якщо підходити до цього питання формально, то ніхто на українську мову в Рівному в ті часи особливо не зазіхав. Нормально працювали українські школи, яких у місті була переважна більшість, місцеві газети і радіопрограми виходили теж виключно українською. Всі бажаючі могли вільно говорити і писати рідною мовою все, включаючи вірші, оповідання і повісті, які залюбки друкували у місцевій комсомольській газеті «Зміна». В педінституті, де мені довелося навчатися наприкінці сімдесятих, поруч із розкладом лекцій висіло стаціонарне гасло: «Плекайте рідну мову!». Студенти, а особливо студентки, із задоволенням цю мову «плекали», заповнюючи своїми віршами стінгазету, що висіла у коридорі.
Саме тоді я вперше побачив Бориса Степанишина. Саме побачив, бо викладач Степанишин демонстративно не спілкувався з майбутніми вчителями російської мови, до яких належав і автор цих рядків. Пригадую, як на практиці у Зорянській сільській школі Борис Ількович (саме Ількович, а не Ілліч) дивився крізь нас на дівчат з українського відділення, називаючи їх «зіроньки мої ясні». За кілька років, коли я вже вчителював у Рокитнівському районі, серед вчителів поширилась чутка про те, що Степанишина звільнили з роботи за «націоналізм». Чутки ці передавали пошепки, як таємницю. Не знаю подробиць, але знайомі у Рівному підтверджували, що Степанишина справді звільнили з «вовчим білетом», тобто забороною займатися викладацькою діяльністю. Тоді, у 1983-му, це було просто. В чому саме завинив покараний кандидат наук, було невідомо. І пізніше сам Степанишин про це згадувати не любив.
Не дивно, що серед новітніх «шанувальників» мав би бути кандидат наук, постраждалий за українську мову. Але не Степанишин був тоді на перших ролях. Головним у новому товаристві був нікому не відомий апаратник з «Азоту», прізвище якого тоді ще не всі могли правильно вимовити. Звісно, що офіційні рівенські поети та письменники теж долучилися до процесу «шанування». Щоправда, невідомо, чи то з власної волі, чи то їм так сказали.
Установчі збори нового товариства відбулися у приміщенні органного залу. Влада зібрала туди достатню кількість делегатів, аби опозиційні «шанувальники» опинилися в меншості. Від Спілки письменників на зборах був присутній маловідомий поет Василь Терен. Його справжнє прізвище Таран, і тепер він нардеп блоку Юлії Тимошенко, до якої перебіг із Руху ще у 2001 році. На цих зборах я вперше побачив Василя Червонія, який пробився-таки до трибуни і щось сказав. Що він говорив, не мало значення, головним був сам факт виходу азотівського активіста на трибуну у вишиванці навипуск.
Збори тим часом пройшли за планом і керівником обласного Товариства української мови (вже не шанувальників) став письменник Євген Шморгун. Він був перехідною фігурою, а саме товариство цій людині було навряд чи потрібне, і згодом кілька разів перейменоване товариство очолив вищезгаданий Борис Степанишин.
Чого хотіли тоді «борці за українську мову»? Ніби нічого особливого, окрім публікації творів заборонених письменників та побудови пам’ятника Шевченку. Але всі, кому треба, розуміли, що «шанування мови» було лише першим кроком для утворення вже політичної організації з національним ухилом. Саме тоді від революції був відсунутий Володимир Федорець, котрий, за всієї своєї сміливості та непримиренності до існуючої влади, був російськомовним. Шлях же до влади, як згодом виявилося, пролягав у Рівному виключно через українську мову. Той, хто цього у 1989 році не зрозумів, не мав шансів на серйозну або на просто будь-яку політичну кар’єру. На щастя, для більшості рівнян не було проблемою говорити рідною мовою. Але головні «говоруни» вже тоді позаймали чільні місця, ніби передбачивши хід подальших подій. І скільки б не дивувалися знайомі «борців за мову» тому, що вчорашні активні комсомольці та комуністи раптом стали «національно свідомими», нічого вже не можна було змінити. Бо нормальній людині досить було просто знати рідну мову. Здогадатися вчасно очолити боротьбу за цю мову було дано не всім. Тепер вже ніхто не скаже, чому серед лідерів «боротьби за українську мову» не було тих, хто за цю мову реально постраждав у недавні радянські часи. Той самий Борис Степанишин був фігурою скоріше декоративною. Нічого іншого, ніж читати лекції «ясним зіронькам», він не вмів і, здається, не хотів. Хотіли інші — молоді й жадібні до влади. Шлях до якої, як вже було сказано, пролягав через демонстративне «шанування» української мови.
Місцева преса, яка залишалася підконтрольною комуністичним міськкому та обкому, майже не висвітлювала описаних вище подій. Пресу, яка могла б вільно писати про все, що відбувалося в Рівному, ще належало створити.
