Пилипчук
Неповторний, наповнений нечуваними подіями 1989 рік наближався до завершення. Вже у березні наступного року мали відбутися перші вільні вибори до місцевих рад усіх рівнів та Верховної Ради. А обирати в Рівному не було кого.
Нагадаю, що статус депутата тих часів докорінно відрізнявся від статусу депутата нинішнього. До 1990 року депутати усіх рад, яких «обирали», голосуючи за одну людину в бюлетені, складеному за рознарядкою комітетів КПРС, не мали серйозного впливу. Всі вони, від депутата сільради до депутата Верховної Ради, продовжували працювати на своїх попередніх робочих місцях, а на сесії збирались двічі на рік, щоб за один день за все одноголосно проголосувати і розійтись-роз’їхатись.
Якими мають бути нові ради, ніхто тоді не знав. Навіть не здогадувався. Значній частині людей це було все одно, але не в нашому регіоні. У компетентних органах знали тоді, або мали б знати, що корінне населення п’яти західних областей України, приєднаних до СРСР у 1939 році, ще не зовсім позбавлене пам’яті, а тому за певних умов проголосує проти комуністів. Але за кого?
Серед активу тодішніх «національно-демократичних» організацій голосувати (принаймні в Рівному) майже не було за кого. Активні та ініціативні люди з «Азоту» та «Газотрону», які потім вийшли на помітні ролі, не були ще тоді широко відомі в місті. Активісти так званої «гельсінської спілки», що відзначались дуже радикальними на той час промовами, рахувались інженерами заводу «Учприлад», якого, як потім виявилось, не існувало у природі. Було приміщення для контори, як тепер кажуть, офіс. Були люди, які приходили туди одержувати зарплатню. Мені досі цікаво, що на цьому заводі «інженерив» вчитель за освітою Віктор Шкуратюк? Тепер, коли минув час, виглядає так, що той міфічний завод був ким треба створений і профінансований саме заради того, щоб прийняти на роботу десяток-другий «інженерів», які б мали вдосталь часу для «національно-визвольної боротьби». На згаданих вище «Азоті» та «Газотроні» інженерно-технічні працівники теж не перепрацьовувалися. Тільки тепер купу вільного часу вони витрачали не на анекдоти, а на політичні дискусії.
Тим часом висувати до Верховної Ради так і не було кого. На те, щоб стати кандидатом у двох виборчих округах, що були тоді в Рівному, претендував лише Василь Червоній. Але його позиції були дуже слабкі. Терміново вивченого кандидатом тексту гімну «Ще не вмерла Україна» та засвоєної манери вітатися словами «Слава Україні» було недостатньо. Захопити незнайому аудиторію справді цікавою промовою цей «політик» тоді ще не вмів. Та й тепер у нього це не дуже виходить. Виняткового магнетизму особистості Червонія, який гіпнотизував своєю самовпевненістю малоосвічену аудиторію, для обласного центру було недостатньо. Народ був занадто грамотний.
І тут з’явився Володимир Пилипчук. Викладач водного інституту з професорською борідкою, який виглядав значно старшим за свої сорок років та ще й погано вимовляв звук «р». Це був перший в Рівному політик, який вільно оперував на публіці економічними термінами, швидко і дотепно доводячи неефективність комуністичної економіки. Це зробити було тоді не дуже важко — всі й так бачили повний розвал. А тут знайшовся розумний чоловік, який це все пояснює і закликає йти до нормального і заможного життя!
Будь-яка аудиторія сприймала тоді Пилипчука із захопленням. Він говорив з людьми як добрий вчитель з улюбленими учнями, вживаючи помірну кількість наукових термінів, помножених на теж помірну демократичну риторику. Володимир Мефодійович (звучало дуже гарно) розумно не вживав радикальних закликів, наголошуючи саме на економічній складовій майбутніх перетворень. У яких тоді ніхто, і як я тепер підозрюю, і він сам, не дуже тямив. Але говорив переконливо.
На фоні примітивних комсомольців Поровського та Червонія кандидат економічних наук Пилипчук виглядав як скеля. Він відігравав тоді роль такого собі пом’якшувача враження від своїх крикливих «колег». Доводив, що Рух — це не тільки колишні «бандерівці» разом із комсомольцями-дружинниками. Володимир Пилипчук був комуністом і не приховував цього. Виступав за дружбу з Росією, а про можливе коли-небудь потім від’єднання України від СРСР говорив вкрай обережно та обтічно.
Взимку 1990 року я нахабно напросився у помічники до Володимира Пилипчука і завдяки цьому пройшов із ним усю виборчу кампанію. Мій «підопічний» показав себе винятково талановитою людиною. Він вмів переконувати людей. Навіть про таку відверту дурницю, як заміну нафти і газу на сірководень з дна Чорного моря, Пилипчук говорив так впевнено, що хотілося у це вірити, як у дитячу казку.
І народ повірив. Пилипчука обрали до Верховної Ради, де він згодом зробив стрімку кар’єру, ледь не ставши прем’єр-міністром України. Час довів, що Володимир Пилипчук був одним із небагатьох депутатів від Рівного, за якого не було потім соромно. Але не втримався він на тих висотах. Нічого собі не урвав, ніякого, хоч маленького банку чи заводу-фабрики. Володимир Пилипчук так і не навчився віртуозно і безсоромно брехати подібно до того ж самого Юрія Луценка. Тому і забули його всі.
Кілька років тому мені довелось побувати на ювілеї Леоніда Кравчука, першого Президента України. Приміщення з накритими столами прикрасили галереєю фотознімків. На одному з них, приблизно 1993 року, Кравчук і Кучма уважно слухали Пилипчука. На моє запитання, чому під цим фото немає підпису, організатори відповіли, що не пам’ятають, хто це такий з бородою стоїть поруч із Леонідом Даниловичем та Леонідом Макаровичем.
