З того часу в Румунії не видно і не чути жодної згадки про комунізм. Країна повільно але невпинно рухається до кращого життя і не озирається назад.
Про все це я думав стоячи під тим самим балконом. Згадував ті вже далекі часи і шкодував, що у нас сталося не так. Отримавши задурно демократію та незалежність ми десятками років не наважувалися позносити монументи лєніним, перейменувати вулиці, заговорити рідною мовою. І за це отримали повернення ворожої потвори. Криваве повернення.
Румуни свою кров пролили у грудні 1989-го. І з того часу живуть як люди. І про балкон, під яким я про все це думав, теж забули, і про Чаушеску.
Була б моя воля, я возив би дітей не до пірамід, луврів чи бігбенів, а до того балкону. Під яким румунський народ перестав боятися, став вільним, востаннє почувши слова диктатора і змусивши його замовкнути. Раз і назавжди.
