Саме так нині пишуть у різних джерелах, згадуючи ті часи. Насправді ж все було зовсім не так. Бо ж аварія сталася у квітні 1986 року, а «протести» почалися у другій половині 1988-го. Виходить, що два роки радіації ніхто не боявся, а страх і разом з ним рішучість для протестів виникли лише потім? Чудово пам’ятаю ті часи. Після аварії ніхто й гадки не мав щось там публічно заявляти. Люди шепотіли поміж собою усяку фігню, розповсюджуючи абсолютно неймовірні за своєю безглуздістю чутки про мутантів, які блукають у «жовтих лісах», уражених радіацією. Самі ж «ліквідатори» ставилися до своєї небезпечної місії з гумором. Мій шкільний приятель Вовка Долбієв, який служив пожежником, казав, що вони їздять у відрядження до міста «Уран-Гуде». Аж раптом з’явились активісти, які почали відкрито вимагати закриття атомних електростанцій. Судячи з того, що саме із середовища цих активістів потім вийшли «шанувальники мови» та «рухівці», це була перша спроба щось відкрито сказати, аби перевірити реакцію влади. Коли що, можна було сказати, що це ж виступи не проти влади, а навпаки — за її збереження і охорону від радіації. Коли ж з’ясувалося, що все можна і за це нічого не буде, активісти забули про ту радіацію і заходилися висуватися у депутати. Звісно, що охочих попрацювати у численних «чорнобильських» фондах вистачало, але це вже був не протест, а звичайне освоєння бюджету, виділеного на «боротьбу з радіацією». І це було прекрасно! Уявіть собі, що ті активісти не припинили б тоді свої виступи, а навпаки — збирали б навколо себе все більше людей і врешті домоглися б закриття атомних електростанцій! Що б ми тепер робили без «мирного атома», по якому поки що к»ц»пи не стріляють і тому ми ще не сидимо досі у повній темряві! А про те, хто насправді був організатором тих давніх вже антиатомних «протестів», ми вже ніколи не дізнаємось. Нічого страшного — аби лише не закриті тоді АЕС і надалі справно працювали!
