Але щось мені у цьому всьому не подобалось. Щось було не так. Згодом я зрозумів у чому справа – робота для згаданого благодійника і його колег можлива у нас лише тоді, коли будуть бідні і знедолені. Бо коли всі усім забезпечені для благодійників місця немає. Тож, як це не дивно, благодійники самі найперші зацікавлені у тому, щоб комусь у нас було настільки погано, що їм знадобляться вживані речі з-за кордону. Інакше ніяк.
З того часу, як я це збагнув, пройшло понад тридцять років. Ми вже не так часто зустрічаємось із тим приятелем. А коли зустрічаємось, він розповідає про нові і нові адреси куди він доставляє допомогу від єдиновірців за кордоном. З одного боку я його за це шаную і поважаю. З іншого – мрію щоб він і такі як він колись таки залишились у нас без роботи. Щоб ми самі собі давали раду і не потребували допомоги іноземних благодійників. Мріяти не заборонено, чи не так?
