З того часу пройшло майже шістдесят років. Настала свобода – купуй і слухай тих «бітлів» скільки завгодно! З часом їхні пісні стали класикою нарівні із творами Моцарта, Бетховена, Шопена та інших. На жаль, «вживу» я бачив лише Рінго Старра, який приїжджав до Києва 2010-го, здається, року. Пола Маккартні, який виступив на Майдані влітку 2008-го я не застав – був на футболі в Австрії. Може і добре – не довелося червоніти після того, як Маккартні у Києві повідомили, що найвідомішою у нас є його пісня «Міссіс Вандербільд», про яку він за понад тридцять років, здається, вже й забув. Звідки було геніальному музиканту знати, що в СССР цю пісню назвуть «гоп-гейгоп» і стрибатимуть під неї не розуміючи слів?
Але я не про це. Хотів написати що у житті часом настають моменти певної зневіри, відчуття того, що ти вже все зробив і далі жити особливого сенсу немає. І щораз із цього стану мене виводив Пол Маккартні – почувши, що він випустив новий диск чи поїхав у нове турне, я розумів, що я ще зовсім молодий і у мене все попереду! Бо колишній «бітл» старший за мене на понад п’ятнадцять років! Таке траплялося коли мені було за тридцять, за сорок, за п’ятдесят, за шістдесят…
Вчора почув, що Пол Маккартні, якому нині вісімдесят три, тепер виступає у США, збираючи на концерти повні стадіони, і співаючи там ті ж самі пісні, що й п’ятдесят років тому. І не співає «Міссіс Вандербільд»! Це виглядає фантастикою. Це як би перед нами виступав живий Моцарт! І ще це означає, що все ще попереду. Чи не так?
