Сталося так, що першу половину життя я прожив в оточенні наскрізь брехливої комуністичної пропаганди. Ця брехня була всюди — по радіо, по телевізору, в газетах і журналах, під час офіційних заходів. Всі ми без винятку, від дошкільнят до цілком дорослих громадян, слухняно ходили на збори та демонстрації, голосували «за» і клялися у «вірності справі комунізму». Але це було винятково під час офіційної частини нашого тодішнього життя. За межами оцих усіх зборів та демонстрацій ніхто й гадки не мав говорити щось про «будівництво комунізму». А якби хтось таке казав, його би вважали за ненормального. І так було всюди: пригадую, як ми ще у старшій групі дитячого садка запитували один одного, в якій кишені Хрущов носить гребінця? Тим, хто не пам’ятає, нагадаю, що Хрущов тоді був керівником СССР і що він був голомозий. А ми, шестирічні, вже з нього поміж себе глузували. Отак і жили подвійним життям. Одним справжнім, де не було жодного комунізму, другим штучним, вигаданим владою. У гумористичному журналі «Перець» тоді періодично вміщували великі, на всю сторінку, карикатури на «ворожі голоси», де «Радіо Свобода», «Голос Америки», «Німецька хвиля» та Бі-Бі-Сі малювалися у вигляді отруйних змій, слинявих шакалів та інших нехороших тварин або як дуже несимпатичні «недобиті бандерівці». Згадані карикатури не те що не досягали мети, а навпаки — ми ще ретельніше шукали в радіоефірі передачі згаданих станцій, аби дізнатись хоч якусь правду. У наших засобах масової інформації правдивими були хіба що результати футбольних матчів і то не завжди. Отак і жили. Звісно, були серед нас такі, хто першим вилазив на трибуну, аби вислужитися перед владою. З такими ми не дружили, таким не наливали. Хоча поза трибуною вони теж були ніби нормальні… Тому що говорити поміж себе всерйоз про будівництво комунізму чи соціалістичне змагання було тоді гірше, ніж матюкатися. Бо тодішню владу ненавиділи всі. Але жити було якось треба, тому згадану владу терпіли — змінити її було неможливо!
Чому я про це згадав? Тому що дивлюсь і читаю сучасних «авторитетів» і не вірю своїм очам — вони на повному серйозі вихваляють чинну владу. Ту саму, яка прокралася наскрізь так, що нема де клейма ставити. Дехто робить це напряму, як оті колишні, що лізли на трибуни і агітували «за комунізм», а потім кудись зникли. Інші, хто розумніший, діють як той колишній журнал «Перець», натхненно обс…раючи тих, хто чинну владу аргументовано і справедливо критикує. Причому робить це так само, як колись комуністи, які звинувачували зарубіжні радіостанції у тому, що вони існують на американські гроші. Тепер те ж саме. А що робити, якщо говорити правду про владу і не ризикувати втратити свободу, здоров’я чи навіть життя можна лише під «дахом» тих самих американців. Як так сталося? Невже у нас не залишилось незалежних журналістів? А як їм залишитись, якщо вже на початку двотисячних київські кореспонденти тих самих Бі-Бі-Сі та «Радіо Свобода» почали скаржитись на те, що у ЗМІ, контрольованих «донецькими», платять втричі більше? Якщо зі Львова до Києва потягнулися каравани журналістів, які мріяли влаштуватися на телеканали Медведчука, Тимошенко, Кучми?
З тих часів виросло нове покоління пропагандистів, які, на відміну від нас колишніх, готові хвалити чинну владу цілодобово, незважаючи ні на що. А чому ні? У нас же демократія! У нас же тим, хто роками брехав і бреше, ніколи ніщо не загрожувало. Навпаки — нова влада їх першими на роботу візьме. Та коли ця нова влада буде і чи буде взагалі?
