Семінар

Вперше я це слово почув понад сорок років тому, коли працював вчителем у поліському селі неподалік білоруського кордону. Під час перерви мене покликали до телефону в кабінеті директора. Жіночий голос у слухавці повідомив, що телефонують із районного відділу народної освіти. Пропонують з’їздити до Рівного на триденний семінар з невідомо якого питання. Точніше, відомо, але я це питання одразу забув. Бо миттєво погодився — хто ж відмовиться з’їздити на три дні додому ще й за державний кошт із добовими? Тим більше, що мої уроки з радістю погодилися замінити люб’язні колеги. За певний час ситуація повторилася ще раз і ще раз. Семінари були найрізноманітнішими і мали досить віддалений стосунок до моєї реальної роботи, але посилали саме мене. Чому? Тому що решта сільських вчителів у ті часи мали домашнє господарство, за яким на час їхньої відсутності мав хтось доглядати. У мене господарства не було. Тому усі були задоволені — і я, і райвідділ освіти, який мав виконати план з навчання педагогів в обласному центрі. З того часу я усвідомив, що всі без винятку семінари насправді нікому не потрібні, окрім їхніх організаторів та учасників, які мають нагоду непогано провести час у добрій компанії замість того, щоб працювати. Це стосується і семінарів за бюджетний кошт, і семінарів за гроші міжнародних фундацій, і семінарів за рахунок бізнесменів, яким теж треба колись відпочити і розважитися. І як би це все не називалося, сенс залишається тим самим. Я згадав тепер про це, слухаючи чи не щогодинні тривоги і здригаючись від недалеких вибухів над столицею. Знаю, що у цей час у Карпатах проходить міжнародний бізнес-семінар, по якому чомусь не стріляють. Бо семінар — це святе! І нема чого закликати до совісті тих, хто відпочиває в горах під час війни. Коли так є, значить, це всіх влаштовує. Так само як влаштовувала моїх учнів і колег моя відсутність у сільській школі сорок років тому.