Історія садиби Зафранів у Рівному: театр, лазня і родинні таємниці

Театр Зафрана, такий значущий історичний об’єкт у культурному житті старого Рівного, не існує не тільки як будівля — немає навіть фотозгадки про нього. Поки пошуки фотографії тривають, пропоную уважніше придивитися до самого Арії-Лейби Зафрана та дізнатися, з якими викликами зіткнулася одна з найвідоміших підприємницьких родин старого Рівного сто років тому.

Зафран подбав у заповіті й про нерухомість, і про свою родину

Несподівані подробиці приватного життя Арії-Лейби Зафрана відкриває його заповіт від 15 травня 1921 року. Підприємець подбав не лише про долю своїх театрів, лазні «Нептун» та іншої нерухомості, а й про кожного зі своїх близьких.

Синові Ісаку-Емануїлу він заповів норкову шубу, чорний сюртук і золотий годинник-хронометр із ланцюжком. Зятеві Авраму Гілеру — шубу із сибірських котів і чорний сюртук, Йосипу Сімсевичу — золотий французький годинник, Моті Ліберману — золоті запонки, а Ісааку Гаку — золоту каблучку без каменів. Доньці Емілії Сімсевич мав дістатися хутряний комір із камчатських бобрів.

Особливо вражає його розпорядження про благодійність. Зафран зобов’язав дружину Леонору протягом місяця після його смерті виділити по 10 тисяч польських марок для допомоги бідним полякам і росіянам Рівного. Єврейським благодійним установам міста він призначив значно більші суми: по 15 тисяч марок лікарні та богадільні, по 10 тисяч — Єшиботу, Талмуд-Торі, єврейському училищу імені Переца, товариству «Лінас», іншим доброчинним організаціям, дешевій кухні, похоронному товариству єврейського кладовища та Великій синагозі. Ще 20 тисяч марок мали бути передані єврейській громаді Рівного для допомоги нужденним і на інші благодійні потреби.

Не забув він і про дітей: доньці Ернестині Риганілевич заповів 200 тисяч польських марок, а синові Ісаку-Емануїлу — 100 тисяч, за умови його одруження.

Нерухомість у Рівному Зафран залишив дружині в довічне володіння, дозволивши користуватися доходами від неї, але не продавати майно. Після її смерті воно мало перейти до дітей у визначених частках. Сімейний бізнес вони повинні були вести спільно під назвою «Спадкоємці Арії-Лейби Зафрана».

За 2000 рублів придбав ділянку в центрі Рівного

Щоб уявити межі садиби Зафрана, варто простежити цю територію від будинку колишньої лазні «Нептун» на сучасній вул. Гетьмана Сагайдачного до місця колишнього театру Зафрана на вулиці С. Петлюри — від Народного дому й до повороту на Сагайдачного.

Історія великого майнового комплексу почалася 1898 року, коли купець Арія-Лейба Зафран, який до цього проживав в Острозі, за 2000 рублів придбав ділянку в центрі міста площею 335 квадратних сажнів. Північна частина ділянки межувала з правим рукавом річки Устя.

Цікавий топографічний нюанс: пізніше, вже у другій половині 1920-х років, під час міських робіт з упорядкування території цей рукав річки засипали та забетонували, і він назавжди зник із карти Рівного. Але проходячи сьогодні вулицею Гетьмана Сагайдачного, ми можемо уявити, що було колись на цьому місці.

Перейшовши у власність родини Зафранів, земельна ділянка зазнала кардинальної будівельної реконструкції — з роками на придбаній та розширеній землі постав великий родинний комплекс Зафранів, розташований між двома паралельними вулицями.

На вулиці Гаупвахтенній (пізніше — вулиця Вартова, сьогодні вул. Ніколауса Арндта) на початку XX ст. була зведена міська лазня.

Поруч із лазнею у дворі були приватні житлові будинки, що належали Леонорі Зафран, а у 1908 році на вулиці Гоголівській (пізніше — 13-ї Дивізії, сьогодні вул. С. Петлюри) на місці згорілого у 1906 році дерев’яного театру відкрився театр, який став головним культурним осередком міста. У 1917 році його приміщення використовували не лише для вистав — тут розміщувалися міський комісаріат і Рада робітничих та солдатських депутатів. А у 1920-х рівненський магістрат орендував частину приміщення для своєї канцелярії.

Поєднання адміністративної, культурно-розважальної, гігієнічно-оздоровчої та житлової функцій перетворило садибу Зафранів на ключову просторову домінанту, яка задавала ритм щоденному та святковому життю тогочасного Рівного.

Ділянка, яку придбали Зафрани, у документах спочатку фігурувала як розташована на вулиці Гаупвахтенній. У 20-х роках минулого століття вона мала адресу Вартова, 28. Однак, судячи з плану та подальших адресних позначень, фактично вона містилася далі, у напрямку сучасної вулиці Симона Петлюри. Її адреса згодом зазначалася як вулиця вулиця Переца, 89 (сучасна Гетьмана Сагайдачного, 1).

Цікаво, що сама вулиця Переца виникла на місці засипаного русла річки Усті. Отже, історія цієї нерухомості пов’язана не лише зі зміною міських адрес, а й із перетворенням міського простору Рівного, коли колишнє русло річки поступово стало частиною вуличної забудови.

Високі податки мало не призвели до банкрутства

Були в історії знаної рівненської родини і чиновницькі утиски та навіть позов до Сенату.

Архівні документи зберегли цікаву інформацію, яка розкриває відносини між великими міськими домовласниками та муніципальною адміністрацією. 30 серпня 1917 року Арія-Лейба Іовелевич Зафран та Леонора Морицівна Зафран подали розлогу офіційну заяву до Оціночної комісії при Рівненській міській управі.

Коріння фінансово-правового конфлікту сягало 1914 року. Під час тогочасної оцінки майна член міської управи Стефанович, «через особисті рахунки» та маючи безконтрольні повноваження у міському господарстві, одноосібно та штучно підняв оціночну вартість нерухомості Зафранів до катастрофічних розмірів. Для демонстрації свавілля чиновника варто навести наступні дані: оцінку будівлі театру на Гоголівській з 10 000 збільшили аж до 41 200 рублів; лазню на Гаупвахтенній переоцінили з 16 000 до 75 000 рублів, а приватні житлові будинки — з 8 700 до 13 200 рублів.

Отже, податковий тягар на театр був одномоментно збільшений більш ніж у чотири рази, а на лазню — майже у п’ять разів, що загрожувало родинному бізнесу банкрутством. Попередні скарги Зафранів волинському губернатору та губернському присутствію у міських справах були відхилені через заангажовані пояснення того ж Стефановича. Не змирившись із адміністративним свавіллям, власники подали скаргу до Правительствуючого Сенату, вимагаючи скасування незаконних нарахувань та рівного ставлення до всіх міщан. Але судячи з документа, рішення на їхню користь прийнято не було.

У 1917 році, коли оціночна комісія міського управління розпочала загальну переоцінку майна Рівного для поповнення знівеченої війною міської каси, Зафрани виявили громадянську лояльність: вони погодилися на підвищення податкового збору, але вимагали вираховувати його у суворій відповідності до базових пропорцій 1913 року, повністю скасувавши протиправні розрахунки Стефановича 1914 року.

Майнова суперечка спадкоємців з магістратом за… каналізаційну трубу

Після входження Волині до складу II Речі Посполитої садиба перейшла під юрисдикцію польського містобудівного права. У 1928 році присяжний інженер-межовик Теодор Дем’янгов (Inżynier Mierniczy Przysięgły Teodor Demjangow) на замовлення Магістрату міста Рівного уклав точний фіксаційний план ділянки, відомий під назвою «Płan Sadyby spadkobierców Zafrana przy uł. Wartowej i 13-ej Dywizji w Równem».

Графічний документ зафіксував оновлені назви міських артерій: вулиця Гаупвахтенна була перейменована на Вартову (uł. Wartowa), а Гоголівська– на вулицю 13-ї Дивізії (uł. 13 Dywizji). Загальна площа садиби згідно з метричними вимірами 1928 року становила 3789 м².

На плані чітко диференційовано три ключові будівельні масиви. Об’єкт A: головний об’єм будівлі лазні й внутрішньодворові споруди, що виходили на вулицю Вартову, які належали спадкоємиці Леонорі Зафран. Об’єкти B та C: витягнутий вздовж вулиці 13-ї Дивізії будинок театру, який мав подвійну нумерацію 5–7.

Цінним інфраструктурним відкриттям є рукописна примітка-застереження, зроблена польською мовою службовцями Магістрату у верхній лівій частині аркуша, яка свідчить про гостру майнову суперечку між Магістратом та спадкоємцями Зафрана щодо правового статусу земельного коридору, яким проходила міська каналізаційна труба. Міська влада намагалася зафіксувати сервітут або вилучити цю смугу, тоді як власники обстоювали непорушність своїх приватних меж.

З боргів виборсалася «шляхом найбільших самопожертв у справах та особистому житті»

У 1927-му помер Арія-Лейба Зафран, а у 1930 році — Леонора Зафран. Після смерті батьків їхні діти-спадкоємці об’єдналися у фірмову спілку «A. L. Zafran Suks.» (спадкоємці А. Л. Зафрана), щоб продовжити родинний бізнес.

Як свідчать архівні документи, у 1930 році спадкоємці вклали близько 50 000 злотих у переобладнання кінотеатру для показу звукових фільмів. Це була значна інвестиція, покликана зробити заклад сучасним і привабливим для глядачів. Проте економічна криза, падіння доходів, технічні проблеми й пожежа поставили родинну справу у складне фінансове становище. З тієї інвестиції родина виборсалася лише у 1935 році «шляхом найбільших самопожертв у справах та особистому житті».

У той самий час інші джерела доходу родини з близько 20 000 злотих на рік зменшилися до близько 7 000 злотих брутто при одночасному збільшенні податкових зобов’язань на 50% порівняно з кращими часами. Криза й надалі негативно впливала на стан інвентарю — машин та апаратів. Недостатнє обслуговування призвело до зупинки силової установки лазні, і в 1935 році, щоб уберегти підприємство від зупинки, спадкоємці мусили встановити нову парову машину, що коштувало кількох тисяч злотих. Борги зростали. У 1936 році вони були змушені просити Банк господарства крайового про розстрочку заборгованості в розмірі 19 702 злотих 17 грошів, пропонуючи сплачувати по 300 злотих щомісяця.

У реєстрі нерухомості Рівного за 1937 рік є уточнені відомості про садибу Зафранів. У ньому зафіксовано адресу нерухомості та прізвище людини, яку родина призначила адміністратором — Ісаак Гак. За адресою Переца, 89 була вказана і земельна ділянка під театром, а загалом вся площа становила 3789 кв. м.

Чи вдалося спадкоємцям Зафрана подолати фінансову кризу та повернути стабільність підприємству? Поки що архівні документи не дають відповіді на ці запитання. Але родина і не мала багато часу на відновлення. У вересні 1939 року Рівне зайняли радянські війська, і згодом їхнє майно націоналізували.

Людмила ЛЕОНОВА,
провідний бібліотекар Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки.