Історії відомі непоодинокі випадки, коли газетна стаття або навіть невеличка замітка надихали митців на створення художніх творів. Федір Достоєвський під враженням від газетної публікації написав оповідання “Кроткая”.
У середині 90-х газета “Московський комсомолець” повідомила читачам про трагікомічний випадок, що трапився у Підмосков’ї. У відрядженні несподівано помер від інфаркту самотній працівник одного з підмосковних заводів. Дирекція відправила за тілом двох колег померлого. Колеги розпочали справляти поминки за товаришем ще у потязі. В результаті кошти, виділені адміністрацією підприємства на транспортування тіла, опинились у касі вагону-ресторану. Однак винахідливі “експедитори” не розгубились. Вони вирішили перевезти труп залізницею — під виглядом нетверезого, аж до втрати свідомості, товариша. І їм це майже вдалось. Лише прикра випадковість у дорозі зробила цю історію гучною.
Кінорежисер Дмитро Месхієв виявився уважним читачем газети. Курйозна історія увімкнула пусковий механізм у голові митця. Костянтин Хабенський, Сергій Гармаш, Сергій Маковецький, Михайло Пореченков, Ірина Розанова, Євгенія Добровольська, Зінаїда Шарко, Олександр Баширов — далеко не повний перелік популярних російських акторів, які погодились взяти участь у трагікомедії “Механічна сюїта”, сценарною ідеєю котрої послужила скромна газетна замітка.
У 2012 році на фестивальних та артхаусних екранах Росії з’явилась нова картина режисера Бориса Хлєбнікова, з дещо поетичною і недомовленою назвою “Доки ніч не розлучить”. В основу кіносценарію, як ви, мабуть, здогадались, покладено публіцистику. У 2005 році московський журнал “Большой город” провів провокаційний експеримент. Декілька журналістів отримали редакційне завдання відвідати модний, пафосний ресторан “Пушкін” та підслухати розмови його відвідувачів. Цей ресторан у ті часи називали основним московським “переговорним пунктом”. Тут за келихом дорогого вина вирішували ділові питання поважні персони: солідні бізнесмени і бізнесмени підозрілі, топ-менеджери, творча еліта, відомі політики; рятувались від нудьги багаті нероби з Рубльовки та пили горілку поодинокі представники богеми. Зібрані матеріали були опубліковані у статті під назвою “Смачні розмови”.
Один із характерних підслуханих діалогів. У жіночому туалеті дві подруги уважно вивчають будову унітазу. Перша подруга: “Ой, какое место приятное!”. Друга: “Это же надо придумать — гжель в унитазе! А стены под старину!”. Перша: “Ой, я не могу! А чего мы раньше сюда не ходили?”. Друга: “Б…дь! Вот ты горы журналов покупаешь, ты их вообще не читаешь что-ли?”. Перша: “Пропустила наверное”. Друга: “Пятый год в Москве, а как была дура-дурой, так и осталась”…
Картина Хлєбнікова — це не просто сатирична комедія, яка безжалісно змальовує портрет сучасного покоління на фоні розкішного ресторанного бароко. Це водночас досить концептуальна стрічка, адже усі діалоги відвідувачів ресторану є дослівно збереженими і перенесеними з журналістських стенограм на екран. Вигаданими є лише персонажі працівників закладу громадського харчування — офіціанти, кухарі, прибиральниці та їхні кухонні пристрасті й конфлікти. Безумовно, якби діалоги писали професійні сценаристи, картина була б більш зрозумілою і видовищною.
У камерній картині практично відсутній сюжет, зберігається єдність часу і місця дії, є ненормативна лексика, що унеможливлює сімейний перегляд цієї стрічки. Відомі акторки Анна Міхалкова, Марія Шалаєва, Оксана Фандера, Любов Толкаліна, Агнія Кузнецова, режисер Дуня Смірнова та інші знялись в артхаусному творі майже безплатно — з любові до високого мистецтва. Рок-музикант Сергій Шнуров та популярний футбольний коментатор Васілій Уткін (часті відвідувачі закладу) зображають у картині самих себе. З відносною симпатією, що межує з легкою іронією, автор зображує безіменний ресторанний пролетаріат, який зайнятий реальною справою, а не порожніми балачками.
P.S. Буду відвертим — у мене самого існує колекція подібних, почутих випадково у кафе та ресторанах Рівного реплік (не закривати ж мені було вуха у публічному місці). Найбільше запам’яталася сцена у старому, тоді ще “підвальному” ресторані “Леон” у буремні дев’яності. За столиком сидить група характерних для епохи коротко стрижених парубків із товстелезними золотими ланцюгами на міцних шиях. Один із них кидає репліку ресторанним музикам — акустичному тріо (скрипка, гітара та бубен): “А “Мурку” можетє?”. Студенти Інституту культури виявились музиками з почуттям гумору. Відповіли “Ні” і заграли мелодію з мультфільму про капітана Врунгеля. Ту саму, пам’ятаєте: “Ми бандито, гангстеріто, ми кастето-пістолето, оу-єс… і за енто режисенто нас сніманто в кінолєнто…”




