Історія перша, головний герой якої — Сергій, — примудрився поцупити чотири військових літаки.
— Сергію, перше запитання буде не стосовно того, як ви це зробили, а навіщо? Політати захотілося чи, може, з якихось пацифістських спонукань?
— Смієтеся чи що? Авжеж, не для того, щоб літати, а думки щодо пацифізму мені й на гадку не спадали. Було мені тоді десь 20 років і я жив разом із батьками у військовому містечку неподалік військового аеродрому. Склалося так, що на той час я вже сидів на голці, отож постійно були потрібні гроші. Не знаю, як тоді в армії, але принаймні у тій військовій частині царював безлад і було доволі легко потягти цілу локаційну станцію, щоб розкурочити її на запчастини, в яких, до речі, містилися дорогоцінні метали. Крали люди й інше обладнання.
— Зрозуміло. Що, на вашу думку, заважало їм украсти літак, я зробили це ви?
— Я так думаю, що просто нестача уяви.
— Мабуть, недарма кажуть, що народжений повзати літати не може.
— Невже ви думаєте, що я сів у літак і полетів?! Аж ніяк, бо ті «МіГи» були списані й залишалося лише вивезти їх за територію військової частини, що я, власне, і зробив. Ніякої романтики в тому не було, а з іншого боку — куди б я полетів?.. Значно простіше зробити все без зайвого шуму та пилу. Це лише цивільним може здатися, що така крадіжка потребує якихось мало не надприродних здібностей. Для того, хто живе мало не у військовій частині подібна справа не становить ніяких труднощів.
— А як же бути з постами, вартовими тощо?
— Люди мають язика не лише для того, щоб було щось у роті. Я маю на увазі такий загальновідомий факт, що з усіма можна домовитися. Отож я вивіз ті літаки і пішов домовлятися про їх продаж.
— Якщо не секрет, хто були ваші покупці?
— Природно, що не арабські шейхи, як ви могли подумати. Списані літаки — то, за великим рахунком, велика купа металобрухту, який приймають на відповідних пунктах. От приходжу я в один такий пункт і питаю, чи приймають вони дюралюміній. Приймальник, який саме переді мною прийняв у когось кілограмів 200 міді, дивиться на мене, як солдат на вошу і ліниво питає: мовляв, скільки. Кажу, що тонн 20-30, бо скільки саме, то біс його знає. Той чи то недочув, чи то забув різницю між кілограмом і тонною, але перепитує: «20-30 кілограмів? Такими маленькими партіями ми не займаємося…». Я йому повторюю, що мова йде про тонни. Він розреготався, але коли наступного дня я привіз йому вже розпиляні літаки, мову йому таки відняло.
— І скільки вам за таке «добре» діло заплатили?
— Нехай це залишиться, як зараз модно казати, комерційною таємницею, але можу сказати точно, що менше, аніж за справний літак.
— Що було після того, як ви провернули свою оборудку?
— Потім було не так весело. Факт зникнення чотирьох одиниць хоча й списаної, але ж бойової техніки таки привернув до себе увагу. Цим зацікавилися особісти і мені довелося податися «у біга». Кілька місяців я ховався, але потім… Потім був суд і стаття, де мова йшла мало не про підрив обороноздатності держави. Як наслідок, я отримав чотири з половиною роки.
— Можна сказати, по одному року за кожний літак і ще півроку за надмірну уяву. Зараз ви повернулися додому, отож хочу вас запитати, чи змінилося щось у тій військовій частині?
— Так, навряд чи хтось нині зможе повторити мій, так би мовити, «подвиг». Наведу такий приклад. Через кілька днів після повернення я разом із знайомою вирішив сфотографуватися на пам’ять біля літаків. Проте, як виявилося, чи то про мене ніхто не забув, чи, скоріше за все, все ж були введені посилені заходи безпеки, але мені настійливо порадили забиратися з аеродрому геть.
— З того, що ви жили у військовому містечку, випливає, що хтось із батьків був військовим. Чи зачепило їх те, що ви зробили?
— Так, батько, який усе життя керувався кодексом честі справжнього офіцера, пішов із служби, але це вже окрема тема для розмови.
Така-от історія, від якої в якогось із закордонних шпигунів часів холодної війни, напевно, стався б серцевий напад — можна лише уявити, як вони ризикували, щоб хоча б одним оком подивитися здаля на воєнний аеродром, а тут, як кажуть, бери — не хочу.
Другий мій співрозмовник — Артур, — мав свого часу схильність карати людську жадібність. Якщо ви подумали, що він працював в ОБХСС, то не вгадали — він теж перебував із протилежного боку закону, але, як і Остап Бендер, поважав Кримінальний кодекс і небезпідставно вважав, що для того, щоб пограбувати банк, необов’язково вдиратися туди з рушницями та іншими небезпечними для здоров’я пристроями. Історія, яку він розповів, починається словами:
— Я просто гуляв вулицями міста… І, чимчикуючи собі однією з них, навіть гадки не мав, що незабаром станеться найкумедніше за всю мою, так би мовити, кар’єру пограбування банку. Почалося воно з того, що я побачив чоловіка, який стояв на драбині й прибивав до стіни будинку вивіску. З вродженої цікавості до всього нового я придивився до неї й прочитав: «Банк». Назву уточнювати не буду.
— Який це був рік?
— Літо 1993 — і це в даному контексті дуже важливо. Отож я зайшов до того будинку, ще сам не дуже розуміючи, навіщо я це роблю, але вже десь підсвідомо впевнений, що тут для мене є «робота». Запитавши, де офіс банку, я зайшов у їхні двері. З усього було видно, що туди тільки завезли меблі й у тому безладді шаф та тумбочок за столом, використовуючи його за нашим традиційним призначенням, пили та закушували, явно обмиваючи новосілля філіалу, кілька чоловік.
— І з чого ви почали розмову?
— Авжеж, не з дурної фрази «Руки вгору! Це пограбування!». Я продемонстрував те, що називається «шоу без комплексів», — і просто сказав: «Мужики, дайте грошей!».
— Теж, як на мене, непогана фраза, до якої Голлівуду ніколи, напевне, не дорости. І невже вам тут же їх і виклали?
— Не треба іронізувати, бо вони, як і будь-яка нормальна людина, зробили це не відразу, а тоді, коли я додав, що хочу взяти кредит. Вони кажуть, мовляв, неси документи і ніяких проблем. Я мерщій до знайомого, який працював у дуже офіційній установі. Той виправив на мене гарантійні документи під повернення кредиту. Тоді було розповсюджене страхування кредитів і я застрахувався, природно, в Держстраху, від якого на той час ще ніхто нічого не дочекався, і повертаюся у той банк.
— Документи були зроблені на ваше справжнє ім’я?
— Так, але я мало чим ризикував, адже тоді панувала інфляція і кредити можна було брати під будь-які проценти — усе одно вартість грошей, я маю на увазі купоно-карбованці, падала за тиждень чи не на 100 відсотків. Саме тому я й запропонував працівникам банку простий спосіб поживитися. Спочатку я пообіцяв їм 20 відсотків від кредиту, але потім запропонував перевести гроші у доларову готівку, покласти до них у сейф і почекати кілька тижнів, щоб після цього поділити різницю і мати гарний зиск. Вони, що цікаво, із радістю на мою пропозицію погодилися. Коли я прийшов до них наступного дня, то вони знову святкували щось своє і виписали мені одне зі своїх перших платіжних доручень, де було написано: «Без печатки». Тобто вони ще не встигли придбати собі печатку, але вже готові були заробити на моєму кредитуванні. А що робити — жадібність! Після цього послали гінця в Нацбанк, який перерахував всі їхні наявні кошти на фірму, яка займалася переводом безготівкових грошей у готівку, із вимогою видати їх третій особі, тобто мені, бо свого рахунку я, звісно, не мав. Іншими словами, я мав отримати свій кредит, привезти назад у сейф банку і разом з іншими чекати, коли бакси подорожчають.
— Виглядає досить смішно.
— Далі було ще смішніше. Я поїхав, забрав готівкові гроші, повернувся до банку і кажу: «Все добре, але гроші будуть завтра». Мужики починають розуміти, що я — хлопець свій і запрошують мене до столу, на якому, до речі, лежать всі мої документи в червоному, як зараз пам’ятаю, файлі. Я, як чемна людина, від запрошення не ухиляюся, але під час обмивання їхньої першої банківської оборудки чомусь не втримуюся від спокуси повернути собі документи. Далі можна й не розповідати — я визвався збігати за черговою пляшкою горілки, яку вони будуть чекати ще дуже довго. І зовсім не тому, звісно, що я пропагую тверезість як норму життя.
— Якщо не секрет, на скільки ви нагріли той банк?
— На 178 мільйонів, які на той день становили 5600 баксів. Більше в них просто не було — це був їхній статутний фонд. Мені й до цих пір цікаво, як вони пояснювали зникнення грошей, адже документів ніяких, немовби мене в банку й не було — самі ж розумієте, що «людина без папірця…» і так далі, — а чому вони перерахували бакси на фірму, яка перевела їх у готівку, то вже суто їхня внутрішня справа. Отож я просто гуляв вулицями міста…
Такі-от історії. Зараз часи змінилися, вартові, принаймні, у тій військовій частині стали більш пильними, банківські працівники — більш підозріливими, канули в Лету фірми, що переводили безготівкові гроші у готівку, але були, є і, напевне, ніколи не переведуться серед нас дурні, жадібні та ті, хто цим користується.
