Бані
Для початку поясню шанувальникам української мови, що нижче йтиметься не про бані в архітектурному значенні цього слова, а про бані, де миються. Знаю, що згідно зі словником слід писати не «баня», а «лазня». Можливо, так воно і є. Але лазень у Рівному в першій половині 60-х років не було. На новенькій споруді поблизу ринку, куди я інколи заходжу і тепер, у двох місцях великими літерами було написано саме «БАНЯ».
Для початку нагадаю тим, кому за тридцять і менше, що в ті часи мати гарячу воду в себе вдома більшість рівнян могла лише одним способом — нагріти цю воду на плиті у каструлі. Оскільки дорослій людині як слід помитися нагрітою таким чином водою навряд чи до снаги, значна частина населення ходила митися в громадські бані. В середньому один раз на тиждень люди брали з собою мило, мочалку, рушник та чисту білизну і йшли митися в баню. Процес миття у всіх банях того часу був приблизно однаковим. У загальнодоступному залі роздягнені догола люди набирали в тазики гарячу воду і, намилюючись, милися цією водою. Після чого змивали наслідки процесу під душем. Душ представляв собою два-три рожки на всіх, тому ніжитися під гарячим струменем часу ні в кого не було.
Такого типу баня знаходилась на вулиці Шкільній. Хто ходить нині на промтоварний ринок від Театральної площі, може бачити її ліворуч — третій будинок від міського суду. Простий будинок майже без вікон. Зараз там чимось приторговують. Починаючи з перших повоєнних років, саме з цього місця йшла вся санітарно-гігієнічна робота обласного центру. Баня була тісна і некомфортна.
Тому справжнім святом для міста стало відкриття згаданої вище бані на вулиці Шевченка, яка була зведена, здається, в 1961 році за типовим проектом. У цій бані були не тільки зали для спільного миття громадян і громадянок. За останнім словом техніки тих років у закладі було аж шість відділень, гардероб, зал для відпочинку, перукарня та буфет. У баню було два входи: ліворуч для жінок, праворуч для чоловіків. З обох боків відвідувач заходив до великої зали, розділеної гардеробом навпіл. При вході до чоловічої половини був буфет, до жіночої — перукарня. На першому поверсі були також каси, де продавали квитки в душ — 20 копійок, у загальний зал для миття — 16 копійок, у ванни — 45 копійок.
Душові кабіни і ванни знаходились на першому поверсі й мали серед людей не дуже добру славу. Ну чого, скажіть, було радянським людям зачинятися в кабіні з душем чи ванною і вже там самим роздягатись і митись? У ванну можна було йти удвох-утрьох, що теж не віталось. Голі радянські люди мали не соромитись свого голого і немитого тіла, роздягаючись, вдягаючись і миючись серед таких самих радянських громадян. Жінки і чоловіки милися окремо за винятком двох випадків. Перший передбачав сімейний похід до ванної, другий дозволяв жінкам брати з собою в загальне відділення маленьких хлопчиків, які самі не могли митися.
Оскільки хлопчики, хоч і малі, залишались хлопчиками, дозвіл на їхнє миття з мамами був вимушеним. Бо як інакше радянській жінці помити сина, коли чоловік на роботі? Хтозна, можливо, це було і корисно для хлопців для розширення їхнього світогляду. Де ще побачиш продавщицю з ковбасного відділу без нічого?
На моє щастя, батько любив баню і брав мене з собою завжди. Ходили ми не на другий поверх, де було два великих загальних зали, а вниз, у маленьке додаткове відділення. Якщо нагорі були просторі роздягальні, великий зал із кількома душами і парне відділення, то знизу це все було дуже маленьке і тісне. Зате пара знизу була не з труби, як на другому поверсі, а від каменю.
Дві картини залишилось у мене в пам’яті від тих дитячих походів у баню. Перша картина — гаряча піч із червоним каменем, куди дядьки лили воду, одержуючи обпікаючу, гарячу пару. Дядьки тієї пари не боялися, додатково б’ючи себе віниками, а я, малий, боявся дуже і при першій нагоді від тої парилки тікав, щоб погратися з мильницею у тазику з водою. Друга картина — самі голі мужики, у кожного другого з яких на тілі були сліди війни — великі шви, ледь не наскрізні зарослі дірки в тілі, відсутні пальці на руках чи ногах. Були в бані і однорукі, й ті, в кого замість рук були тільки культі. Ніхто тоді на це не зважав — війна закінчилася менше двадцяти років тому і сліди від поранень краще за всякі довідки та медалі показували, хто з присутніх учасник війни!
Історія з виникненням додаткового відділення в бані гідна детективу, який, напевно, вже ніхто не напише. Спочатку вхід у парилку був з двору для «своїх». «Своїми» були начальники різних рангів, які й дозволили незаконну добудову, не передбачену ніяким проектом. Згодом хтось поскаржився на це «нагору», після чого порушників ніби покарали. А парилку відкрили для народу за ті самі 16 копійок, що й у звичайний помивочний зал.
Була ще «залізнична» баня. Одноповерхова, неподалік вокзалу на вулиці, що звалася тоді Сталінградською. Там теж була парилка, але було так тісно і задушно, що поки роздягнешся чи вдягнешся — ще два рази пропаришся. На відміну від центральної бані, в залізничній не було жіночого відділення. Чи, може, мені так просто здавалося. Буфет з пивом був точно.
У всіх банях того часу гаряча вода була насправді гарячою. Нею можна було по-справжньому опектись. Це сталося зі мною особисто, коли я школярем ходив у баню вже сам. Через обпечені ноги я кілька днів не міг взутися і не ходив у школу. Висока температура води, а в бані вода була майже як окріп, мала причину — ніхто не рахував тоді державного палива — вугілля, а потім газу витрачали скільки хотіли. Був і наслідок — гаряча вода робила неможливими більшість інфекцій, які можуть передаватися голими людьми через спільні лави, тазики, ручки кранів і таке інше.
А ще у бані крали. Із шафи з одягом цілком могли зникнути гроші, годинники, документи, взуття та одяг. Тому банщик особисто зачиняв на ключ кожну шафу, а потім на вимогу клієнта відчиняв її. Це не допомагало. Тому в баню з грошима, цінностями чи в новому одязі намагалися не ходити.
Для стрімко зростаючого міста однієї бані було мало. Тому згідно з планом на теперішній вулиці Грушевського, яка була тоді далекою околицею міста, зводили нову баню. Народ же потроху переїжджав із бараків та комуналок до «хрущовок», де у кожній квартирі була ванна і гаряча вода. Моя мати часто брала мене з собою в гості до знайомих новоселів, недавніх сусідів. Прийшовши в гості, ми без зайвих церемоній заодно і милися у ванні господарів, що не вважалося тоді чимось непристойним. Бажано було лише не затримуватися довго в ванній, бо комусь із господарів могло захотітися в туалет. Що не кажіть, а попити чайку в гостях після щойно прийнятої гарячої ванни — задоволення не з останніх. Сьогодні так робити не прийнято: господарі хіба що похваляться перед гостями новою ванною чи душем. А от помитися не запросять.
