Почав її український вчитель географії Андрій Уткін, який стверджує, що у державній школі діти до нього зверталися «Андрій Олексійович», а у приватній – «пане Андрію». Мовляв, йому більше подобається друге.
– У державних школах, часом у приватних, до вчителів традиційно звертаються «Андрій Олексійович». І як тільки у «державці» я перетворився на Олексійовича, одразу стали рости ЧСВ, пузо, а згодом і борода виросла й сивиною одразу вкрилась. Але наскільки мій світ перевернувся, коли у приватній школі учні до мене стали звертатися: «Пане Андрію» (чи просто Андрій). І хоч пузо та бородень на місці, а на додачу ще й лисина, душею я помолодшав. Для мене таке звертання набагато приємніше. Це ж норм? – розповідає Андрій Уткін, повідомляє «Обозреватель».
Одні підтримують ініціативу вчителя, а інші – критикують.
Висловилась і рівненська депутатка Галина Кульчинська у соціальній мережі:
– «Читаю новину в стрічці: «Вчителям планують заборонити звертання по батькові на роботі».
І бачу — знову та сама хвороба: ми легковажно відмовляємось від того, що є нашим, навіть не розібравшись, чому це взагалі існує.
Патронім — ім’я по батькові — це не «совок», як дехто намагається виставити. Це давня українська традиція, ще з княжих часів! Літописи повні прикладів: Володимир Святославич, Ярослав Мудрий (син Володимира), Данило Романович. Це була ознака роду, продовження пам’яті про батька, спосіб підкреслити, з якої ти гілки — свого роду ДНК у слові.
А тепер ми добровільно це викидаємо. Чому? Бо це повторювали за нами московити та совки?
Наші патроніми тим потворам теж від нас дістались. І це вони у нас узяли, а не ми в них.
Проблема не в самих словах «по батькові». Проблема — в нашій духовній меншовартості.
Ми настільки прагнемо показати, що ми «не совки», що починаємо різати все підряд, навіть те, що є нашим — українським, питомим, історичним.
Коли ми відрікаємось від свого — ми полегшуємо роботу ворогу.
Він і так 300 років намагався стерти нашу пам’ять, переписати нашу історію, знищити наші імена, наші пісні, нашу мову.
А тепер ми самі це робимо, з посмішкою і відчуттям «прогресу» .
