Алла Луценко: «В роботі над «Берестечком» актори ледь з ніг не падали»

2112 0

Актриса Алла Луценко не належить до знакових акторів Рівенського академічного обласного музично-драматичного театру. Складається враження, що вона намагається не акцентувати увагу на своїй персоні, тому може бути не надто відома публіці. Натомість режисерам, очевидно, доволі легко працювати з актрисою — вона, за власними словами, ставиться до акторства насамперед як до роботи — із всією серйозністю та відповідальністю.

— Як почалася ваша театральна кар’єра? — Дуже банально. Я з дитинства мріяла бути актрисою, але боялася про це комусь казати — було соромно. Проте після восьмого класу я вступила до Дніпропетровського театрального училища. Моя мама була проти, вона вважала все це викиданням грошей, а потім, коли ми все-таки поїхали, сказала, що везла мене на відвертий провал. Після закінчення училища про мене були непогані відгуки від режисера, і у мене були всі шанси залишитись у Дніпропетровську, завдяки нашим викладачам могла працювати в театрі цього міста. Але мені дуже хотілося повернутися в Рівне. Я тут народилася, виросла, навчалася в школах №12 та №23. Я його дуже люблю, тому хотіла додому. Хоча тут мене не дуже хотіли брати. Справа в тому, що з рівенського театру ніколи ніхто в наше училище не приїздив, як з інших театрів, а тому моїх акторських робіт режисери з Рівного бачити не могли. Коли приїхала на прослуховування, мабуть, не справила враження, а тому великого бажання зараховувати мене в театральну трупу не мали... — Але ж зарахували... — Тому що я дуже просила. Я мала надію, що зможу себе проявити, але деякий час сиділа без роботи, з’являючись на сцені лише в масовках. Допоміг випадок. Мене побачив молодий постановник Олександр Олексюк, який звернувся до головного режисера і сказав: я хочу цю актрису. Сашка почали відмовляти, казали, що це слабка актриса, що вона не потягне. Проте так сталося, що в останній момент я побачила своє ім’я в списках розподілів ролей на вистави. Взагалі, в моєму житті, не лише акторському, легко ніщо ніколи не давалося. Я постійно маю щось комусь доводити, докладати для цього максимум зусиль. Особливо в театрі. Я не прошу режисера дати мені роль. Я прошу дати мені можливість спробувати показати, що я можу як актриса. — Акторів традиційно питають про їхні улюблені ролі. У вас такі є? — Я, мабуть, не буду оригінальною — всі вони для мене в чомусь улюблені. Кожна роль — це робота, а від роботи я відмовлятися не можу. Я не настільки багато граю, щоб сказати, що мені щось вже набридло, вже не хочу і так далі. Звичайно, є такі вистави, коли ти себе не бачиш у тій ролі, яку тобі пропонують. Наприклад, в одній з останніх наших вистав «Одруження» я не розуміла, чому мене взяли на роль Свахи — є актриси, які за віком і типажем більше підходять. І мені це не подобалось, адже навіть у тексті Гоголя постійно звучить «старуха». Я взагалі не бачила потреби ставити саме цю виставу. Але потім я зрозуміла, що працювати, коли режисер чітко знає, чого від тебе хоче, бачить тебе в цій ролі — доволі легко. — Давайте згадаємо «найсвіжішу» виставу за вашою участю — «Берестечко». Вам легко грати роль майже без слів? — Ця робота мені дуже легко «пішла». Можливо тому, що з самого початку я сподобалася режисеру Олександру Дзекуну, який «поза очі» говорив багато компліментів, хоча мені особисто цього ніколи не казав. Взагалі, робота над виставою почалася з того, що режисер викликав акторів і питав, кого вони хотіли б зіграти. Я відповіла, що, можливо, Гелену, хоча на цю роль спочатку була призначена інша актриса. Дзекун у роботі не стежить за часом, але вимагає звертати увагу на кожну, навіть найменш помітну дрібничку. Актори часом були виснажені, ледь з ніг не падали. Це фізично важко, але потім актор відчуває справжнє задоволення від результату.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також