Коли народний артист України Анатолій Гаврюшенко каже, що все життя прожив у театрі, то його варто розуміти буквально. Для цього актора театр не закінчується ніколи — його дружина, відома колишня актриса, а тепер керівник народного молодіжного театру Атталія Гаврюшенко є найкращим і найпрофесійнішим критиком. І тому досить символічно, що в день святкування 75-річчя актора та 55-річчя його творчої діяльності, яке відбудеться цієї неділі, подружжя Гаврюшенків зустрінеться на сцені у виставі «Зимородок».
— Моя творча діяльність багата на переїзди, — розповідає один з провідних акторів рівенського театру, ювіляр Анатолій Гаврюшенко. — Все почалося з Харківського театрального інституту, який я закінчив у 1947 році. Потім доля мене закинула до Тернополя, де пропрацював дев’ять років. Після цього грав у Дрогобичі, разом з республіканським ансамблем драми та комедії їздив на цілину. Після цього робота в Сумах, а вже далі почався довгий, 37-річний період роботи в Рівенському драматичному театрі. Тепер, коли я став старшим, вже можу сказати, що у мене в житті все стало на свої місця, а тому краще працювати на одному місці, в одному звичному колективі. Взагалі, те, що я відбувся як актор — заслуга моїх колег, режисерів. Театр — це велика родина, актори навіть не можуть сказати, з ким вони більше проводять часу — зі справжньою родиною чи з театральною. Треба розуміти, що театр — це не робота біля верстата від восьмої до п’ятої. Хоча офіційно актори мають нормований робочий день, насправді такого немає. Творча робота завжди потребує мобілізації всіх сил у будь-який час. Актор виходить із дому — готується до вистави, входить у театр — вже готовий до гри. Як на базар в театр його працівник не приходить. Кажуть, що актори у театрі не працюють, вони там служать, а це — вища форма нашої діяльності. — В житті театрала чого трапляється більше: злетів чи падінь? — Тепер я впевнено можу сказати — життя актора не може бути рівним. Тут є і злети, і падіння. Це наче хвиля — то піднімається, то опускається. І чим більше тих хвиль, тим краще. Актор зобов’язаний бути в русі, постійно вчитися, а якщо він скаже, що вже все вміє, варто кидати театр. Коли людині багато дано, то й питають з неї теж багато — якщо ти «народний», то будь добрий, тримай планку. Але помилки, а точніше, незадоволення собою, буває у будь-кого. У принципі, самокритика має бути присутньою. — Що для вас, актора з великим стажем, найголовніше? — Для театралів найцінніше — щоб у залі під час їх гри була тиша. Це означає, що глядач захоплений побаченим, він зливається з актором. Це навіть важливіше за оплески. — Театр у всі часи — це не лише непідробна аура, це ще й проблеми… — У Рівному великою проблемою залишається відсутність головного режисера. Причина цього — немає можливості забезпечувати режисерів, нових акторів, котрих запрошують з інших міст, житлом. Хоча зараз обласна влада обіцяє, що знайде квартиру головному режисеру, залишилось лише знайти цього режисера. Взагалі, й міська, й обласна влада наш театр підтримують, вирішують багато питань, працівники вчасно отримують зарплатню. Тому я не можу сказати, що ми залишені напризволяще. — Ви стали б щось у своєму житті змінювати, якби була можливість? — Я вдячний долі, що вона звела мене з мистецтвом, що я все життя прожив у театрі. Нерідко виникали думки: «Все, кидаю, не можу далі». Але куди йти? Хіба може людина, яка зрослася зі стінами театру, гримеркою, кулісами, просто так все кинути? Я не міг, оскільки бажання грати проніс через все життя.
