Такого автомобіля немає в жодній, навіть найповнішій колекції світу найзаможнішого автолюбителя планети. Та, незважаючи на це, автомобіль оригінальної марки «БіЛ-2002» вже увійшов в історію — про диво техніки, створене Іваном Білецьким, повідомляли і фахові журнали, і авторитетні вітчизняні та закордонні ЗМІ. Іноземці «дістають» Івана принадними пропозиціями, запрошують працювати за океан. Сам герой нашої розповіді, який сконструював та власними руками зробив автомобіль, хоче залишитися в Україні.
— Документів про технічну освіту в мене немає, — розповідає жахливу для заслужених конструкторів та професорів правду пан Іван. — Пройшов на ВАЗі усі цехи від звичайного слюсаря до конструктора. Щоправда, конструктором працював нелегально — освіти немає, однак і часу її здобути теж не було.
Закинула Білецького на ВАЗ служба у війську — на початку сімдесятих у Тольятті італійці будували автозавод. Туди і зігнали тисяч шістдесят солдатів з усього Союзу — секрети технічні охороняти і на дармовщинку попрацювати. Італійці свою справу зробили та й поїхали, московські інженери сидіти «в глибинці» не хотіли, на заводі відчувався брак робочих рук і кваліфікованих кадрів.
— Я працював на пресовому виробництві. Майстри побачили, що трохи кумекаю у техніці, й запропонували залишитися. Так я 13 років віддав ВАЗу, — говорить Іван.
Сам конструктор-самоучка родом з Волині. З дитинства відчував потяг до техніки, все намагався удосконалити мотоцикли, додати їм потужності. І після роботи на автозаводі приїхав до батька у Рівне. Тут у 1988-му і збудував свій перший автомобіль.
«Або зареєструйте його, або закрийте!» — кричав перший секретар обкому Панасенко — Перший БіЛ (марка авто складається з літер прізвища Білецького — С.Ш.) на ті часи був супершикарним, — каже Іван. — Власне, мені й хотілося зробити щось незвичне. 5,3 метра в довжину, 1,7 метра у висоту, кузов саморобний, дверцята від «Жигуля», фари «фордівські». Постало питання, яким двигуном обладнати автомобіль вагою 3,5 тонни. «Дизелів» радянських не було, і тому я взяв двигун з болгарського навантажувача на 135 кінських сил — знайшов його на металоломі. Коробка передач — ЗіЛівська, з нею теж була проблема — не можна було тоді приватній особі її купити. Листового металу в продажу не було. Мусив на усі запчастини чеки та документи діставати, щоб показати, що не вкрав. Із дизельним двигуном Білецький не прогадав. Швидкість БіЛ №1 розвиває 140 км/годину, при цьому витрачає на 100 км лише 9 літрів пального. А коли в 90-і за бензином стояли величезні черги — БіЛ спокійно підкочував до колонки із соляркою, чим викликав подив у працівників автозаправок — куди він із легковим автомобілем до солярки тягнеться? Виникли проблеми з державною реєстрацією нового автомобіля. Зареєструвати БіЛ можна було і в Рівному, але от біда — в області не було треків для випробувань такого великогабаритного автомобіля. Куди вже тільки не звертався Білецький! Перший секретар обкому Панасенко, вкотре спостерігаючи на вулицях міста за БіЛом, кажуть, не стерпів і кинув міліцейському начальству: «Або зареєструйте його, або закрийте! Скільки він очі може мозолити? Його авто краще за мою «Волгу»! Хто після цього в області хазяїн — я чи він?». Зрештою, в Державтоінспекції технічну дивину зареєстрували, взявши попередньо сувору розписку з Білецького, мовляв, усю відповідальність за те, що станеться з автомобілем на дорозі, беру на себе. — У мене БіЛ і на сонячних батареях їде, — сміється Іван. — Одного разу о другій ночі на трасі закінчилася солярка. Дивлюся — світло горить, підійшов — котельня. Кажу, дайте хоч пічного пального. Кочегар похитав головою, але трохи мазуту дав — і нічого, машина завелася й поїхала! Так що БіЛ їздить на всьому, що горить. А в аварійній ситуації, не дай Боже, то й на газі може поїхати. Витратив на запчастини для свого першого БіЛа рівенський автоконструктор близько 7 тисяч доларів. Пропонували ж за автомобіль 60 тисяч «зелених» і нову модель БМВ на додачу. Але столичні даішники порадили — поки не продавай, через Інтернет можна шейха арабського знайти, який автомобілі колекціонує, він і півмільйона «баксів» зможе заплатити. Хочуть деякі підприємці, принаймні на словах, налагодити і серійне виробництво таких легковиків. Але Білецький згоден налагоджувати виробництво тільки на державному рівні й тільки в Україні.
Не зупинить і автоматна черга Новий витвір Білецького побачив світ у 2002 році. Відповідно, і увібрав у себе все найкраще, що в світі автомобілебудування змогли придумати до цього часу. БіЛ №2 підвищеної комфортності, обладнаний холодильником, музичним центром і бортовим комп’ютером. Одного разу в автомобілі їхало 18 чоловік — перевантажити БіЛ, як каже його конструктор, неможливо. Автомобіль пройде будь-які перепони — повний привід коліс, система «квадро». Його не носить — широченна, 3,5 метра, база не дозволяє, — а зад не буксує. Висота і ширина авто — 2,2 метра, довжина гіганта — 6,5 метра. При тому, що днище БіЛа 3-міліметрове суцільно-зварене, кузов — металевий і бак розрахований на 220 літрів, важить він понад 2,5 тонни — тобто менше, ніж «Джип». Двигун «мерседесівський», 6-циліндровий трилітровий турбодизель. Витратив Іван на створення нового автомобіля 120 робочих днів і 11 тисяч доларів. — «Джип» я не хочу — його потрібно «пасти», — говорить Білецький. — А БіЛ хто візьме? Куди його сховаєш? Його ж у простий гараж не поставиш — не влізе. А розібрати — не розбереш. Та й не вкрадеш його просто так — кожен зверне увагу на такий автомобіль. Його не зупинить і автоматна черга — колеса автоматично будуть підкачуватися. І безпечніший мій автомобіль за «Джип». У заводських умовах, щоб зробити таке днище, як у мого БіЛа, потрібен спеціальний 50-тонний прес, матриці слід робити сталеві. Не заперечую, і на заводі можуть таке зробити, але для чого їм це? Їм невигідно, щоб автомобіль 50 років без ремонту їздив, їм потрібно, щоб через 5 років водій новий автомобіль купував, а старий на брухт віддавав.
«Я б на місці Кучми всю службу його розігнав!» — Коли я зайшов уперше Науково-дослідний інститут ДАІ в Києві, щоб мені документи на автомобіль зробили, то мене звідти вигнали. Прорвався я в кабінет, заходжу до начальника, а там його заступники: так і так, я з Рівного, сконструював саморобний автомобіль. «Що ви знущаєтесь?» — кажуть. «Хочте — подивіться», — відповідаю. «Я знаю етіх ровенскіх жуліков, оні могут едакоє прідумать», — сказав один з них. Я подумки їх обізвав, звісно, а вголос кажу: «Ідіть подивіться». Начальник погодився, говорить: «Ну, покажіть своє дітище». А я БіЛа за ворітьми залишив, бо спочатку його не пропустили. Капітан відкриває ворота. Всі полковники, майори на двір висипали, стоять і роти повідкривали. За стіну тримаються. Один і говорить: «Ето амєріканєц пєредєланний» — не вірить, що машина саморобна, не заводська. На коліна стають, днище дивляться. Викликали експерта, той оглянув машину і підтвердив, що зроблений автомобіль не в заводських умовах, повністю саморобний. Після того ще дві години стояли, роздивлялись. Кажуть, треба вивчити характеристики авто на стенді. Наступного дня звідкілясь взялися журналісти з Москви. Ходять з телекамерою за мною, куди я — туди й вони. Так ми з ними по кабінетах ходили, поки під Києвом знайшли стенд підходящий. Три рази на нього БіЛа випихали — нарешті зважили, люфт руля поміряли. До речі, росіянам на випробовуваннях знімати не дозволили. Вже тоді мене з УТ-1 телеоператори супроводжували. Щось писали, міряли, але кінця-краю тому я не бачив. Я вже без настрою, сердитий, разом з телекамерою заходжу в кабінет до даішного начальника — кажу, дайте довідку, вам на це п’ять хвилин потратити, а мені за годину роботи стенда 50 доларів платити. Нарешті з документами справилися. Присвоїли автомобілю марку «БіЛ — 2002» . Попросили мене і до Адміністрації Президента під’їхати. Вийшли звідти два чоловіки, автомобіль дивитися. Кажуть, у Київській області машину зареєструйте, ви — те, що нам треба. Інститут цілий автомобільний працює, а заводи стоять. Кучма ще про мій автомобіль не знає — йому не донесли. Він дуже багато чого не знає . Я б на його місці всю службу розігнав. Це ж не січкарню я зробив, автомобіль! Ще попросили телевізійники мене Києвом прокататися. Їду вулицею Грушевського, а там якраз перед Верховною Радою шахтарі страйкують. Як побачили мій автомобіль, так і касками перестали стукати — думали, фільм який знімають. На вулиці тільки й чути репліки: «Ох ні …», одне слово, «Ох, нічого собі!». Їду в лівому крайньому ряду, ніхто не моргає, тільки обгонить дехто, відстане, знову обжене — приглядається. Ні разу мене ДАІ не спиняло. Я навіть раз пригальмував і до постового — чого, мовляв, не спиняєш, бачиш же, що швидкість перевищив. А постовий махає рукою — їдь, чоловіче добрий, нам працювати ще хочеться — хто тебе зна, кого ти возиш.
Хепі-енду не буде? Ось така історія нашого умільця Івана Білецького з села Корнин Рівенського району. Живе собі чоловік, господарює, дітей виховує і автомобілі робить. І схожа була б наша історія на різдвяну казку, якби мала вона щасливе завершення. Ні, не подумайте, тьху-тьху-тьху, з Іваном та його автомобілем усе гаразд. Тільки от чомусь услід за кіногероєм стало за державу образливо. Бо немає такої розвиненої держави у світі, яка б не мала вітчизняного автомобіля. Власний автозавод і власний автомобіль — це питання стратегічне, це перепустка до світової еліти. З-за океану пропонують Білецькому — кидай усе, їдь до нас, ми тобі конвеєр дамо, грошей купу заробиш, тільки автомобілі свої випускай, гордістю нашою станеш. А в Україні до таланту і діла нікому немає. Живе собі в Корнині Кулібін місцевий — то й нехай собі. А за кордон поїде — і то краще, менше клопоту з ним… А Білецький вперто залишається тут, чекає і уявляє новий БіЛ.
