Командир розвідроти з позивними "Каплан" — один із тих бійців батальйону "Донбас", які потрапили в полон під час іловайських подій. Свого прізвища він не називає, лише ім'я — В'ячеслав. Кілька місяців він лікувався у військовому госпіталі і сподівається знову повернутись на схід. А якщо комісують, каже — піде у партизани. Він підтримує зв'язок із своїми побратимами.
— 12 наших хлопців ще в полоні, — розповідає В'ячеслав. — Мабуть, вони знаходяться зараз там, де ми були — у підвалі СБУ. А це справжнє пекло. Я до нього потрапив 29 серпня після шестигодинного бою в Червоносільському. У нас було багато поранених. Щоб їх врятувати, пропонували супротивникам зробити "коридор" та обмінятися полоненими. Натомість нас почали ще більше "стискати", оголосивши по рації, що "покладуть" і нас, і своїх — бо вони вже вважаються зрадниками. Здалися лише тоді, коли почали помирати "300-ті"…
Женевської конвенції, в якій ідеться і про військовополонених, сепаратисти не дотримуються. Відчув це на собі. Вони знущаються, займаються мародерством, ґвалтують, розпорюють животи… У нас — патріотизм, а у них — ненависть. Навіть форму з нас знімали. Звинувачували, що американські найманці. Казали, нам доларами платять за те, що воюємо. Це викликало сміх, бо отримав за три місяці на передовій 970 гривень, тоді як у сепаратистів розцінки — від 120 до 150 доларів у тиждень. Частину бійців вони відправляли на відновлення Іловайська. Жахливе було відчуття — ніби перефарбувалися: сьогодні — за білих, а завтра — за червоних. Піднялися духом, коли комбат Семенченко балотувався в депутати. Сподівалися, що ставши депутатом, він нас витягне звідти…
У полоні "Каплан" пробув 4 місяці. Хоча, каже В'ячеслав, документального підтвердження цьому досі не має:
— У документах не вказано населені пункти, які ми звільняли. Є лише місце, де дислокувалися — Іловайськ. Але у Києві є музей, де збираємо всю інформацію з поля болю. Там є фото, де знаходилася техніка, яку спалили, позначено місця захоронень солдатів…
Та й без цього чимало запитань маємо до військового керівництва. Починаючи від Ізюму до Іловайська, спілкуючись з бійцями інших батальйонів, не бачив, щоб хоча б одна операція під командуванням Генштабу пройшла успішно. Коли у Червоносільському тримали оборону, взяли в полон псковських десантників. До речі, вони навіть не знали, де знаходяться. Думали, що в Ростові-на-Дону! Під час допиту вони розповіли, що їх змусили писати розписку про місцезнаходження в Середній Азії, та зізналися, що чекали на нас кілька днів. Думаєте, командування цього не бачило? Так само, як ніхто не бачить, що в ОБСЄ близько 80 відсотків росіян…
Коли потрапили в полон, сепаратисти вже мали наші списки. У них було все: прізвища, імена, позивні, коли мінялося керівництво батальйону. Так само, як і нас під Іловайськом, злили й "кіборгів". Якби не вони, Донбас уже був би стертий з лиця землі. Сталінград та Москва менше тримали оборону, ніж вони в аеропорту! Досі підтримую телефонний зв'язок з побратимами з "Донбасу". Не раз, коли кричали, що вже "все", мені приходило повідомлення, що наші бій виграли. Хоча і з втратами. Тож усе могло б бути краще, ніж є зараз.
Безрезультатними вважає "Каплан" і Мінські домовленості, впевнений, вони зіграли тільки на користь супротивника:
— Не потрібні ніякі перемир'я. Ми відійшли, а росіяни — підтягнулися. В атаку потрібно йти, але з розумом. Потужності в нас є. Не знаємо лише, що там в кулуарах робиться. Таке враження, що нам якийсь секонд-хенд дають — що в озброєнні, що в техніці. Хотів би я подивитися на тих "юдашкіних", які для солдатів форму та взуття шиють, і на офіцерів, які її видають! Все везуть волонтери, а де держава? Не сказав би, що краща ситуація в цьому плані в супротивника. Напевно, й там на вояках хтось заробляє гроші.
Потрібно щоб всі дії ретельно продумував Генштаб. Щоб командування дбало не про свою кишеню, а про те, щоб захистити Україну. Бо я впевнений, що 99 відсотків із них візьмуть паспорти і просто "звалять" звідси. Ми ж з вами залишимося. Тому потрібно у першу чергу закривати кордон і не пускати сюди російські війська. До речі, такий момент, коли можна було зробити сепаратистам "коридор" для відходу в Росію, уже був. От тільки чи Росія їх прийняла б? Бо російські військовики зізнаються, що не дуже-то й товаришують з ДНР і ЛНР. Та й ті давно між собою не ладять: постійно в них п'яні розборки, підриваються на своїх же мінах…
Ту частину країни, де немає війни, "Каплан" називає "великою землею" і зізнається, що приїхавши до Рівного, потрапив ніби в інший світ:
— Тут, у Рівному, люди живуть як і раніше. Не відчувається, що йде війна. Дивляться телевізор. Чують, що привозять хлопців: кого поранили, кого вбили… Ніби співчувають, жаліють їх. Але потім забувають. Коли питаю чоловіків, чому не на передовій, починаються "відмазки" — у всіх проблеми. Не хочу нікому докоряти, але на чужому горбі в рай не їдуть! Комісували? То йдіть у добровольчий батальйон! Від нас зараз залежить одне — бути згуртованими. А не як кажуть: кому війна, а кому мати рідна. Воєнний стан поки що рано вводити. Якщо ті, хто хоче служити, підуть до армії, буде хороше командування та добре озброєння, — справимося.
