25 травня о 19 годині один з найкращих рівенських творчих колективів тріо «Срібна терція» святкуватиме десятиріччя. Святкуватиме без зайвого галасу, так, як належить музичному гурту — концертом, який відбудеться в драмтеатрі. Всі, хто чули про «Срібну терцію», безумовно, чули і про керівника колективу, відомого у творчих колах міста музиканта Бориса Забуту. Напередодні ювілею він розповів, як народжувалася і як живе «Срібна терція».
— Історія створення колективу така — ми з Тетяною Бенедюк були на гастролях у Німеччині, вона — як бандуристка, я — як концертмейстер. Вже там ми вирішили зробити приємне публіці, «на ходу» створивши дует баяна та бандури й виконавши композицію «Ще не вмерла Україна». У Рівному я вирішив, що нам потрібен ще й вокаліст. І Тетяну, і Людмилу Косих я зустрів випадково. А назва така тому, що це музичний термін, в Україні жінки завжди співали «в терцію» — двома голосами. Не хочу хвалитися, але такого складу тріо, як баян, скрипка та бандура, мабуть, більше в Україні немає. Це дозволяє нам робити оригінальні обробки на відомі українські народні та авторські пісні — легендарні «Черемшина», «Чортополох», «Червона Рута» у нас звучать по-своєму. Ми навіть із класикою експериментуємо. Думаю, глядачеві це подобається, причому не лише українському. За десять років існування географія наших виступів доволі широка — від усіх районів нашої області до Італії (тричі), Іспанії, Польщі, Франції, Росії, Придністров’я. І що приємно — іншомовний глядач ніби не розуміє української, але сприймає почуте так, ніби чудово знає, про що пісня. — Творчість, подібна до вашої, завжди тримається на людському ентузіазмі. А якби з цим складом ви вже не змогли б працювати, «Терція» продовжувала б існувати? — Я вважаю, мені дуже поталанило з дівчатами. По-перше, вони професіонали своєї справи. Тетяна закінчила Львівську консерваторію, а Люда — магістратуру нашого Інституту культури. А по-друге, у нас спільні музичні смаки, схожі людські якості. А тому іншої «Срібної терції» я не бачу. Можливо, був би інший колектив, з іншим складом, проте саме таким, яким він є зараз, він вже не існував би. Мені дуже важливо, щоб у колективі був якийсь зв’язок, не лише професійний. Мені по-доброму заздрять — з такими дівчатами працюю! Кажуть, тому й не старію — напевно, це також заслуга «Срібної терції». — Чи вдається колективу заробити хоч трохи? — Нас іноді запрошують на якісь виступи, корпоративні заходи, де платять гроші. Але чи можна це назвати зароблянням? Не знаю, адже всі гонорари йдуть на сам колектив — костюми, сувенірна продукція, врешті, ювілейний концерт нам влітає в копієчку. «Срібна терція» для мене — це насамперед музика. А на життя я заробляю, працюючи в Інституті мистецтв, звісно, отримую зарплатню в Будинку культури, на базі якого, власне, «Срібна терція» й існує. — Говорячи про гроші, не можна не оминути проблемну для вас тему ансамблю «Наспів». Невже наше місто справді не може утримати невеличкий колектив? — Трохи розкажу про нього. Я керував «Наспівом» з 1973 року. Ми працювали з «Полісянкою» і «Полісяночкою», їздили з ними на гастролі. У грудні минулого року танцювальні колективи залишились без оркестру. Я розумію, у сфері культури завжди була фінансова скрута, але ж музикантам, а їх у складі 10 чоловік, платили 60 гривень на місяць. Мені казали — для чого платити самодіяльному колективу? Ніби учасникам «Полісянки» ніхто ж не платить. Але ж музиканти оркестру — це професіонали, люди з вищою музичною освітою, вони вже не вчаться мистецтва, а працюють, причому дуже професійно — це відзначали на різних конкурсах, зокрема, на найпрестижнішому хореографічному фестивалі-конкурсі імені Павла Вірського. Якби свого часу я не записав фонограми, мабуть, питання існування оркестру не стояло. А так мені відповіли, що знайдуть музикантів, які гратимуть безплатно.
