У 2004 році вони смажили на книжках під стінами Кабміну шашлики, протестуючи проти запровадження ПДВ на українську книгу, а пізніше підрахували, що в областях, де найменше бібліотек, під час президентських виборів було найбільше голосів за Януковича. Брати-близнюки Віталій та Дмитро Капранови — письменники та засновники видавництва «Зелений пес», яке спеціалізується на виданні україномовних книг, побували минулого вівторка у Рівному. Про те, що українські жінки — відьми, чому вони зайнялися видавництвом саме україномовних книг і назвали своє видавництво «Зелений пес», вони розповіли в інтерв’ю «РВ».
— Віталій та Дмитро, а можна й навпаки, — представляються абсолютно однакові з вигляду чоловіки у жовтих футболках та темних джинсах і, усміхаючись, пояснюють, чому приїхали до Рівного. — Нас запросив Національний альянс. До нас зателефонували і янгольський голос сказав, що нас будуть раді тут бачити. Оскільки ми не звикли відмовляти янголам, стартували на Рівне, хоч зробити це було нелегко, бо вчора до ночі дивилися футбол. — Що ви запропонуєте рівенським читачам? — Ми збираємося презентувати дві свої книги «Приворотне зілля» та «Кобзар-2000», які давно продаються у Рівному. Крім цього, хочемо подражнити читача, бо у вересні у нас вийде нова книга «Розмір має значення», і ми обов’язково приїдемо до Рівного, щоб її презентувати. Презентація відбуватиметься в одній з центральних книгарень Рівного, щоб читачі могли поспілкуватися з нами. — Про що буде ця нова книга? — Книга буде цікава, бо нецікавих ми не пишемо. Остання спроба писати нецікаво була у нас на випускному іспиті у школі, коли треба було написати твір про Павку Корчагіна. «Розмір має значення» — це хулігансько-філософський роман. У ньому розповідається про те, що вороги України, розчарувавшись після багатьох спроб знищити українську націю, вирішили вдарити по моралі і обрали для цього найбільш вразливу мішень — дівочу цноту. Під виглядом засобу для схуднення вони почали поширювати препарат, який діє виключно на незайманих дівчат. Хто з сусідів вирішив нас знищити — намагаються з’ясувати герої роману. А далі треба читати. Книга товста, на 500 сторінок. Чому вона хуліганська — зрозуміло. Бо не дай Боже писати на такі теми серйозно, тоді ми будемо нудні, як усі 450 депутатів Верховної Ради. А чому філософська? Тому що у ній порушуються питання наших національних табу, комплексів, стосунків з одвічними сусідами — поляками, євреями та ін. В тому числі ми порушуємо в романі питання дієт, схуднення, ролі чоловіка. Таким чином намагаємося звільнити українців від комплексів, позбавити больових точок. Читач, відкривши роман, не дізнається наші геніальні думки на ці теми. Ми прагнемо, щоб у нього після прочитання виникли власні думки. — Судячи з вашого почуття гумору, ваші книги теж написані з гумором. — Без гумору скучно. Тим паче, що ми згадали своє дитинство, коли жили в Очакові в бідності. Мали одні штани для школи і одні, щоб ходити вдома. Батьки-лікарі мали по кілька ставок, щоб заробити. Бабуся свого часу з двома дітьми змушена тікати в Молдову від НКВС, оскільки дідуся забрали в Сибір як зрадника Батьківщини. Ми все це згадали, порівняли і вирішили, що добре живемо. Бо ж хіба нам цукор недостатньо солодкий? Чи нафта недостатньо чорна? Бабуся наша була теж дуже весела. Зір мала мінус 18, але ввесь час читала з великою лупою. Вона була творча цікава людина. Ще тоді, будучи дітьми, ми з нею видавали альманах «Тихий омут», в якому розміщували свої прозу, вірші. Мама-лікар теж писала вірші. Ми не раз їй допомагали, коли потрібно було скласти привітання на день народження когось із її колег. І через це взагалі не уявляли, як можна жити і нічого не творити. Потім прочитали, що Господь створив чоловіка «по своєму образу і подобію», і зрозуміли, що чоловік — оскільки він «подобіє», це творець. А жінка — диво , бо це експромт. Зразка їй не було, тому вона й така незбагненна. Ми зацікавилися феноменом української жінки. І вся наша творчість присвячена їй. — Роман «Приворотне зілля» якраз і присвячений цій темі? — Так, це твір про жінок. Ми з’ясували, чим відрізняється наша українська відьма від інших. Адже в Росії й інших державах відьом ловили і спалювали, а у нас топили. Коли був неврожай у селах, вибирали найгарніших жінок і кидали у воду. Якщо порядна жінка, то вона тонула, а якщо відьма — спливала. Її виймали, били і відпускали. Неврожай був раз на 20-30 років. За 300-400 років скільки жінок потопили? — То виходить, що в Україні одні відьми й залишилися? — От-от. Ви самі зробили висновок. Відбувся штучний відбір жінок. То чого ж тепер дивуватися, що українські жінки не ображаються на слово «відьма». До речі, в Англії, Японії нема аналога нашому слову. У них «відьма» лише з негативним відтінком. Тож цей роман — детектив про те, як спецслужби відправили в українське село двох агентів, щоб завербувати людей. Агенти ж влізли у магічний світ, потрапивши під вплив українських жінок. А від їхніх чарів ще жоден чоловік не врятувався. «Приворотне зілля» — це і є сама жінка. — А про що «Кобзар-2000»? — Він складається з двох книг. Це трилер для чоловіків та дамський роман для жінок. Чому «Кобзар»? Бо це збірка історій. Шевченко теж мав на увазі людину, яка розповідає історії, називаючи збірку поезій «Кобзарем». Його «Катерина» — це теж дамський роман, а «Гайдамаки» — це Вальтер Скотт, тільки у віршованому вигляді. Ми 10 років свій «Кобзар-2000» писали. — Хто з вас придумує сюжети для творів? — Це творчий процес співавторів, діалог. Причому твори, написані у співавторстві, завжди якісніші, оскільки автор не займається самолюбуванням, бо поруч є редактор. Такий висновок зробили, займаючись видавництвом книжок і аналізуючи твори інших авторів. — Чому ви зайнялися видавництвом саме україномовних книг? — По-перше, ми 100-відсоткові українці. По-друге, повернувшись з Росії (а ми 13 років прожили там), вирішили видати свій роман «Кобзар-2000». Почали шукати, де б його надрукувати, і виявилося, що немає, де це зробити, потрібно самому братися за видавництво. Ми були бізнесменами і розуміли, що одну книжку чи тільки одного автора не можна видавати. Тому вирішили створити книготорговельну компанію і налагодити видавництво. Почали з інвентаризації книг. Нарахували, що у 1998 році в Україні було усього 600 назв книжок українською мовою. Зрозуміли, що ця ніша незайнята. Вирішили, що заробимо на цьому мільйони. Правда, поки що мільйонерами не стали, але згодом на це надіємося. До речі, у серпні на вулиці Рильського у Рівному відкриємо регіональний книжковий склад-магазин, де можна буде купити усі книги нашого видавництва «Зелений пес». — А чому видавництво має саме таку назву? — Ми збиралися робити пса жовто-блакитним. Але п’яний друкар змішав фарби і вийшов зелений колір. Нам це сподобалося. Потім прочитали байку Степана Руданського, де німець, шукаючи привід для знайомства з дівчиною, питає, чи не бачила вона зеленого пса. Ми вирішили, що зелений пес — це привід для знайомства з гарною панею, з читачем. Крім цього, це те, чого не буває. Ми ж якраз зайнялися тим, чого не буває. Видаємо художні книжки українською мовою. Спеціалізуємося на популярній літературі. Це дамські романи, детективи, трилери, фантастика, пригоди, книги для підлітків, для дітей. Здебільшого видаємо книги українських авторів, хоча є й зарубіжні. За минулий рік видали 60 назв книг.
