23 лютого Україна святкує День захисника Вітчизни. Це свято завжди, попри кризи та негаразди, викликає в серцях українців найщиріші почуття. Це свято змушує нас згадати подвиг наших дідів, відчути гордість за ту далеку Перемогу травня сорок п’ятого і завжди вчити дітей, що захищати свою державу — це не зобов’язання чи примус, а найперший наш обов’язок. Бо без держави не буде і нас — українського народу.
Завжди професія військового була престижною. Захищати Батьківщину, бути прикладом для наступних поколінь, жити по совісті — все це робили наші солдати, офіцери, ветерани. І не важливо, чи хтось служив у Червоній Армії, чи йшов до УПА, бо не нам судити ті часи. Часи важкі й страшні, коли кожен мав свою землю, власне розуміння правоти. Безперечним залишається один факт: і ті й інші воювали за країну. Робили це безкорисливо, не заради егоїстичної вигоди, а тільки задля щастя та життя своїх дітей. На жаль, зі здобуттям незалежності України політикани довго виключно на словах турбувалися про армію, військових та їхні сім’ї. Хіба що перед виборами ті політикани починали згадувати про патріотизм, воїнів-інтернаціоналістів, скалічених жахливими і не до кінця зрозумілими війнами. А коли потрібно було діяти, то все забувалося. На поверхню ж виходили істинні інтереси можновладців — цинічні й дуже далекі від народу. Потрібно зазначити, що у спадок від Радянського Союзу ми все ж таки дещо отримали у військовому плані. Та все те було розбазарено та розкрадено. Або ж просто здано за безцінь, як це сталося з нашою ядерною зброєю. Напевно, був би зараз в Україні ядерний потенціал, то б і Путін зі своїм імперським шовінізмом дещо задумувався над питанням, як поводитися з Україною. Та, як кажуть, після бійки кулаками вже не махають. А тому потрібно виходити з наявних реалій. Загальновідомо, що сильна армія — це не кількість, а якість. Це не порожні слова про патріотизм, а цілеспрямована державна програма. Це не бездумне, примусове заганяння зелених хлопців у холодні казарми, а професійна основа, на якій сьогодні і тримаються найсильніші армії світу. Безперечно, нашій державі потрібні потужні Збройні сили. Складно не погодитися з думкою Президента України про те, що глобальні зміни в системі світової безпеки вимагають від нас нових підходів до реформування вітчизняних Збройних сил. Віктор Янукович демонструє розуміння, що ефективне реформування українського війська залишається одним з головних пріоритетних завдань діючої влади. Говорити можна багато. Звернімося до наявних фактів, за якими і будемо робити певні висновки. Так, у 2011 році військовослужбовці отримали 1800 квартир від держави. Але кількість не задовольнила Віктора Януковича і на 2012 рік він вимагає від чиновників потроїти цю цифру. Крім того, проектом Закону України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» Міністерству оборони передбачено фінансування, яке можна охарактеризувати як найсприятливіше з усіх, що здійснювалися у попередні роки. Законопроект передбачає реальні кошти на розвиток Збройних сил України та проводить чітку структуризацію державних пріоритетів у сфері оборони. Зокрема, як наголосив директор Департаменту фінансів Міністерства оборони України генерал-лейтенант Іван Марко, на наступний рік на військові потреби передбачається спрямувати 17 402,2 млн. гривень, або 1,2% ВВП, із яких переважну частину, 15 185,7 мільйона, — за загальним фондом. Це найбільш позитивні для Міністерства оборони параметри фінансування, починаючи з 2004 року. Порівняно з бюджетом поточного року, у проекті бюджету на 2012 рік фінансування оборонного відомства збільшено на 3 млрд. 713 млн. гривень, або на 27,1%. Ще рано говорити про успіхи. Але не доводиться сумніватися, що у разі виконання даних обіцянок вже дуже скоро Україну знатимуть як сильну військову державу. А з сильними рахуються, попри власні амбіції та підступні наміри так званих «партнерів» та «сусідів».
