На третій день йому стало нестерпно. Жорстокий біль викручував суглоби, а м’язи пекло вогнем. Сльози градом лилися з очей, він став дратівливим і нервовим. За деякий час його агресія стала неконтрольованою. Коли сестра зрозуміла, що брат давно знаходиться у світі, до якого їй не доступитися, вона зробила відчайдушний і водночас мужній крок — публічно оголосила про необхідність легалізації наркотиків на Рівенщині.
Подружжя Парадюків з Млинова проситиме в обласної ради, яку очолює Роман Василишин, сприяння в реалізації власного проекту, який передбачає легалізацію наркотиків на Рівенщині, як одного із заходів боротьби з наркоманією. На практиці, за задумом Нонни та Владислава Парадюків, це означало б створення спеціалізованих медичних пунктів, в які хронічні, тобто невиліковні наркомани, такі, як її брат, офіційно зверталися б за наркозамінними препаратами. Аргументи при цьому наводяться такі: вживання наркотиків не в умовах антисанітарії, а під наглядом лікаря, сприятиме зменшенню інфекційних захворювань, в тому числі СНІДу; людина, яка вживатиме наркотичні засоби за медичним призначенням, не порушуватиме законодавство, врешті-решт матимемо більш реальну картину із захворюванням на наркоманію, а також, можливо, таким чином вдасться викорінити тіньовий наркотичний бізнес. Нонна Парадюк не тримає в таємниці, з яких причин вона з чоловіком раптом перейнялася проблемами наркоманів. Добропорядна громадянка, викладач зарубіжної літератури Млинівського ветеринарного технікуму, вже котрий рік має велику біду і клопіт. Живе з 48-річним братом, який 23 роки вживає наркотики. З кожним його черговим уколом, з кожним наступним його роком вживання наркотиків по-новому трансформувалися і зусилля Нонни Парадюк. Від намагання позбавити брата згубної залежності і, коли це не вдалося, до намагання просто зберегти йому життя. — Спершу я наївно думала, що брат став наркоманом через якісь упущення у вихованні, відтак кинулася виправляти становище як педагог, — ділиться Нонна Парадюк. — Коли спокійно та ненав’язливо, а коли і рішуче намагалася достукатися до його душі, вмовити, переконати. Але в результаті — повний крах. На всі мої доводи в брата була одна відповідь: «Дай грошей на «дозу» або Залиш мене в спокої.» Тоді я спробувала просто зрозуміти брата, як і чому він дійшов до такого життя, чи знаходить собі якесь виправдання. І лише коли збагнула, що брат вже давно і повністю у такому світі, до якого мені не доступитися, в який не проникнути, я вирішила діяти по-іншому. Спробувала дізнатися, чим живе і що відчуває брат. Щоправда, для цього я не почала вживати наркотики сама, а просто стала більше слухати брата. Відтак переконалася, що брат вже давно «в системі», що за відсутності чергової дози він зазнає страхітливих і болючих ломок від яких може й померти. Сама чи не щодня занепокоєно запитувала у нього: «Чи в тебе «щось» є?». Навіть знайомі почали докоряти, що я замість лікувати брата почала перейматися його клопотом. До честі млинівчанки, переживання за чергову дозу для брата не завадили їй продовжувати боротьбу за його визволення від наркотиків. Щоправда, знову й знову все виявлялося безрезультатним. Він залишився таким як був. А подружжю Парадюків залишилося знову споглядати залежного від наркотиків близького та бувати з ним то в наркодиспансері, а то в міліції. Останнього ж не уникнути. За бажання правоохоронці могли б проти кожного хронічного наркомана порушувати щонайменше дві кримінальні справи на день — спіймавши його з маковою соломкою чи під час приготування дози. Порушували кримінальні справи й проти брата Нонни Парадюк, завжди за придбання наркосировини, мав він і судимість. Мав би ще одну, але допомогла наполеглива сестра. Достукалася аж до Ніни Карпачової, щоб брата не посадили і не призначили примусового лікування. Бо була переконана, що не переживе він ні одного, ні другого. Скажімо, тому, що лікування передбачає обов’язкове повне очищення крові, під час якого в хронічного наркомана тиск може понизитись до несумісного з життям рівня. Зараз подружжя Парадюків та ще один член так званої ініціативної групи, яка домагається легалізації наркотиків на Рівенщині, зайняті збиранням відповідних підписів у родинах наркоманів. З ним вони й подадуться до обласної влади. Якщо ж це не допоможе — на черзі звернення до Ніни Карпачової яка начебто теж виступає за помірну легалізацію наркотиків в Україні. — Адже однозначно, що необхідно боротися з наркоманією, як з соціальним явищем і злом, а не з наркоманами, — говорить Владислав Парадюк. — Наркоман просто хвора людина, і як діабетик не може існувати без інсуліну, так наркоман не може існувати без наркотику. Тому ми й пропонуємо відкрити для хронічних наркоманів, які перебувають на амбулаторному обліку і яким вже жодне лікування не зарадить, спеціалізовані пункти. Щоб там наркоманам вколювали навіть не наркотик як такий, а його замінник, медпрепарат метадон. Якщо ж у держави не знайдеться на це коштів і якщо не допоможуть якісь спеціальні зарубіжні благодійні фонди, то ми, рідні і близькі наркоманів, готові платити самі. — Як людина, я — за те, щоб були такі пункти, — говорить голова Рівенської обласної ради Роман Василишин. — Але з єдиною умовою, — щоб вони слугували не лише для того, щоб наркоман прийшов і отримав там чергову дозу, але й для того, щоб у цих пунктах велася робота, щоб позбавити людину наркозалежності. Але як посадовець Василишин навряд чи зможе чимось допомогти реалізувати ініціативу Парадюків. — Звісно, якщо ініціативна група звернеться до нас, то звернення розглядатиметься і вивчатиметься, — розповів пан Роман. — Але, скоріше за все, задовольнити його депутати обласної ради не зможуть, оскільки рішення суперечитиме чинному законодавству. Ми не можемо легалізувати наркотики в окремо взятому регіоні Україні — необхідне законодавче регулювання існування таких пунктів.
