Рівенських шанувальників театру днями обіцяли злякати та вразити. Натомість дехто не те що не злякався, а навпаки, розчарувався та посміявся. Московський незалежний театр показав на сцені драмтеатру черговий свій проект «Дракула», де як «зірка» виступив відомий кіноактор Іварс Калниньш. З-поміж інших, не надто інтелектуальних проектів московського театру, «Дракула» вийшов ледь не найнуднішим і найпримітивнішим.
За основу свого проекту постановники взяли «Дракулу» Брема Стокера, залишивши від оригіналу хіба що фабулу та імена головних героїв, натомість позбавивши московську виставу головного — моторошної, містичної атмосфери, від якої у читачів роману або глядачів найвідомішої стрічки Френсіса Форда Копполи «Дракула Брема Стокера» бігають мурашки по шкірі. У москвичів перша дія, де лондонський спеціаліст з нерухомості Харкер (актор, що раніше грав кота Бегемота у «Майстрі та Маргариті» та мадам Грицацуєву в «12 стільцях») пропонує кривавому графу будинок у столиці, більше схожа на комедію. Сам Влад Дракула у виконанні Калниньша — іронічний підстаркуватий чоловік, не здатний злякати навіть дитинку. Протягом усієї вистави Іварс Калниньш чи то не знає, як грати таку роль, чи просто не хоче цього робити, постійно забуваючи свій текст, але вампір з нього, м’яко кажучи, непереконливий. Аналогічно можна сказати й про сцени кохання між графом та Міною, котра нагадує йому колишню кохану Єлизавету. Хіба що в кульмінаційних моментах, де потрібно грати трагічно, відомий актор свій клас показує. Сценографію взагалі можна залишати без коментарів — порожня сцена з намальованими хрестиками на фоні великої простирадла із двома вежами. Відсутність декорацій, на думку авторів, можуть компенсувати димові спецефекти, світло та голосна похмура музика, щоправда, це також не особливо вражає. Час від часу паузи між малодраматичними діалогами героїв заповнювали танцюристи, хоча про рівень хореографії теж можна посперечатися. В антракті можна було помітити, що деякі постійні театральні глядачі впевнено прямували до виходу. Власне, Московський театр залишився вірним собі, пропонуючи провінціалам відоме ім’я та обличчя, разом з тим нехтуючи головним у театрі — драматургією, певною ідеєю, врешті-решт, грою.
