Про те, що небіжчик має пройти через ряд перешкод, перед тим як дістанеться «світу мертвих», згадували у своїх легендах і переказах багато різних народів світу. В одних — це вогняна річка, що з’єднувала два світи — наш і потойбічний, в інших — ворота, що охороняються істотами, наділеними надзвичайними здібностями. Не виключено, що наші нащадки матимуть змогу прочитати ще одну легенду, написану мешканцями робітничого селища Квасилів, з якою наші сучасники, в силу життєвих обставин, змушені миритися вже понад два десятки років.
Довга забетонована дорога за високими «сільмашівськими» воротами, що проходить через всю територію заводу, поросла обабіч високою травою. Понад нею, майже через кожні сто метрів, простягнулися труби теплотраси, з яких стирчить скловата. Кольоровий метал, яким вони колись були обвиті, за часів розвалу колишнього гіганта машинобудування пообдирали місцеві жителі та за копійки поздавали у пункти прийому металобрухту. Таким у Квасилові є останній шлях, яким везуть покійників. Місцеве кладовище, що було засноване в повоєнні роки чеськими переселенцями, які тоді проживали на цих землях, вже давно вважається недіючим. Та на заборони місцевої влади проводити поховання квасилівчани не особливо звертають увагу. Не зупиняє їх і той факт, що кладовище вже понад двадцять років є невід’ємною частиною території заводу «Рівнесільмаш», а тому, щоб дістатися до нього, похоронній процесії разом із покійником доводиться долати два заводських контрольно-перепускних пункти. Іншого шляху немає, бо одразу за кладовищем проходить залізна колія. Коли розроблявся план забудови другої черги «Сільмашу», яка, власне, й приєднала кладовище до заводської території, — як розповів мені по дорозі до кладовища один із місцевих старожилів Василь Пісак, — тодішня селищна рада прийняла рішення про виділення земель для нового місця поховань у районі Новоздолбунова. Але жителі Квасилова таке рішення сприйняли без особливого ентузіазму. Власне, це й не дивно: кому захочеться везти покійника за декілька кілометрів, якщо рідня похована саме тут і місце поруч вже давно зарезервоване. Ми підійшли до невеликих заіржавілих воріт, що розділяють територію заводу з кладовищем, але вони були замкнені навісним замком. — У звичайні дні, — продовжив розповідати супровідник, — вони завжди зачинені, тому людям, які хочуть впорядкувати могилки чи провідати своїх рідних, доводиться продиратися крізь чагарники. Ці ворота працівники заводу відчиняють лише тоді, коли перевозять чергового небіжчика, чи напередодні великих релігійних свят. Для цього адміністрація «Сільмашу» вивішує спеціально розроблений графік відвідування кладовища. Мій співрозмовник перевів подих від дуже швидкої ходи та звернув на вузьку протоптану стежку. За кілька десятків метрів від нас несподівано проїхав товарняк, стук коліс якого відлунням задзвенів у шибках вікон невеликої пилорами, що розташована праворуч. А неподалік знаходилися залишки старої, ще радянського зразка, бензоколонки. Ми спустилися з невеликого пагорба й підійшли до паркану. Крізь дірки металевої решітки виднілися хрести та надгробні пам’ятники, біля одного з них поралися дві жінки похилого віку. Василь Пісак із кряхтінням нахилився попід парканом, щоб перелізти на територію кладовища. Після цього жестом руки запросив мене зробити те ж саме. Мій співрозмовник провів мене головною алеєю кладовища, показав старі чеські могили, що від часу вицвіли на сонці й поросли густою травою, поруч із якими розмістилися сучасні поховання, старанно доглянуті рідними. Посеред кладовища увагу привернула стара, побілена вапном, капличка, над входом у яку був вигравіруваний надпис чеською мовою. Виявляється, це усипальниця представників роду Земанів — чехів, які заснували перший пивоварний завод у Квасилові. Тепер у цьому невеличкому приміщенні люди зберігають ноші, відра та заготовлені для свіжих могил металеві хрести. А про те, що тут і досі покоїться прах чеських пивоварів, окрім надпису над входом, нагадує лише невелика вазочка зі штучними квітами. Мешканці Квасилова до незручностей, пов’язаних із кладовищем, уже давно звикли. Та й місцева влада цією проблемою не особливо переймається, напевно, сподіваючись на те, що незабаром усі вільні місця для поховань закінчаться і з часом люди будуть ходити сюди значно рідше. А поки головні ворота для похоронної процесії доводиться відчиняти як мінімум двічі на місяць. Керівництво заводу попри всі забобони теж до цього звикло. Адже, як розповів Василь Пісак, на цьому кладовищі поховано чимало колишніх працівників «Рівнесільмашу». Тому й не дивно, що адміністрації заводу неодноразово доводилося допомагати родинам померлих у виготовленні надмогильних хрестів чи огорожі. Ось так і доводиться «Рівнесільмашу» досі бути такою собі переправою між світом живих і мертвих.
