Чехи-колоністи, намагаючись зберегти свою автентичність, жили відокремленими общинами, дотримуючись своїх звичаїв і спілкуючись між собою на своїй рідній мові. Про повну самоізоляцію, звичайно, не йшлося, адже вони перебували в українськомовному середовищі в селах, в органах влади спілкувалися російською мовою, а зразу по приїзді довелося домовлятися із землевласниками, якими переважно були польські поміщики, і польською мовою. Змішуючи слова різних мов, чех розмовляв на такому суржику, що його не розуміли ні українці, ні поляки, ні росіяни. Але все ж передусім вони дбали про рідну мову, тому при заснуванні нових сіл відводили в центрі села місце для школи.
Пізніше, коли влада заборонила чеські школи, навчання чеською мовою здійснювалося приватним чином. За часів польської влади в 1923 році в Луцьку була заснована «Česka matice školska» (Чеська матиця шкільна, далі ЧМШ), осередки якої виникли і в інших містах, зокрема, в Здолбунові та Рівному, а потім і в інших містах і селах. Міністерство шкільництва тодішньої Чехословаччини направляло вчителів на Волинь, забезпечувало підручниками школи, приймало на навчання молодих людей з Волині.
В деяких невеликих селах діти отримували лише початкову освіту, а загальну та спеціальну — в містах. Наприклад, учням з Миротина щодня доводилося долати пішки віддаль в 17 км від Миротина до Здолбунова або шукати тимчасове помешкання у містян. Навіть відвідувати початкову школу дітям з невеликих чеських поселень доводилося за декілька кілометрів. Про це пише в своїй автобіографії Вацлав Кухинка, який мешкав у чеській колонії Zavidov (близько 37 будинків), нині Завидів, і почав ходити в школу до Гульчі Чеської за 7 км. Пізніше він перейшов у школу ім. Миколая Коперніка в сусідньому українському селі Верхів. Згодом в Завидові теж з’явилося відділення «Česke matice školske».
Автобіографія Вацлава Кухинки зацікавила мене тим, що він почав відвідувати школу в моєму рідному селі, воював в армії генерала Свободи і до останніх днів свого життя залишався активним членом SČVP (Товариство чехів Волині та їхніх друзів). Під час нашої короткої розмови в Малині 13 липня 2018 року він чистою українською мовою відповів мені: «Так, я почав ходити до школи в Гульчі й сидів за одною партою з Яном Крживкою, з яким зустрічався і в Чехії». Я переклав автобіографію Вацлава Кухинки на українську мову і подаю її у скороченому вигляді.
Вацлав Кухинка народився 13 вересня 1925 року в малому чеському селі Завідов Хорівської гміни Здолбунівського повіту Волинського воєводства тодішньої Другої Речі Посполитої (нині Острозький район Рівненської області України). Село Завідов було засноване в 1901 році чехами-переселенцями з інших сіл тодішньої Волинської губернії Росії, зокрема, дід Вацлава Кухинки, Ян Кухинка, переселився сюди з Глинська, а прізвища інших його односельчан раніше зустрічалися в Квасилові, Дорогостаях та в інших чеських поселеннях. Згідно з даними, наведеними автором книги «Миротин та Чеський Гай» Лубоміром Сазечеком, сусіднє чеське село Миротин було засноване в 1902 році на місці запущеного маєтку дворянина Колінкова, в якого чехи-баптисти, в основному з Михайлівки, викупили цей маєток. Цілком можливо, що землі, на яких виник Завідов, заселений православними чехами, теж належав тому ж самому власнику. Але це потребує перевірки.
Батьки Вацлава Кухинки, Вацлав та Ксенія (дівоче прізвище Тінтєрова), господарювали на власному господарстві, яке наприкінці 30-х років становило 13 гектарів. Вирощували хміль, який давав високі прибутки до початку світової економічної кризи в 1928 році і який практично був монополізований чехами ще за часів царської Росії, цукровий буряк та інші сільськогосподарські культури як для власного споживання, так і на продаж. Крім того, вони розводили породистих коней. Зазвичай торговці-євреї ще навесні домовлялися про купівлю майбутнього врожаю, зокрема і врожаю в саду.
Про своє дитинство Вацлав згадує з радістю. Разом зі своїми товаришами пасли спочатку корів, а потім і коней. На паші весело проводили час, грали у всякі ігри і часом пекли курку «по-циганськи», яку крали в себе вдома або у сусідів. В школу Вацлав Кухинка почав ходити в Гульчу Чеську, потім перевівся у менш віддалену школу українського села Верхів, а коли в рідному селі зусиллями його батька та багатого чеха Тамхини відкрили школу ЧМШ, то навчався там. Закінчував навчання у Верхові, де була семирічка. Після того ще навчався три роки на електрика-радиста, що й визначило його армійську спеціальність як зв’язківця.
З початком другої світової війни, коли Німеччина та СРСР розділили Польщу, було зруйновано постачання населення, за лічені дні зникли в магазинах майже всі товари, зокрема першої необхідності, постачання стало нерегулярним з дуже вузьким асортиментом. Як згадує Кухинка: «Привезли в магазин вино, але стільки, що весь магазин був заставлений пляшками. Іншого разу привезли стільки солених оселедців, що все село ними засмерділося. А звичайних дріжджів не було де купити».
Радянська влада почала націоналізовувати приватні підприємства, магазини, млини, а власників садити в тюрми, відправляти на спецпоселення до Казахстану та Сибіру або у виправно-трудові табори ГУЛАГу. Мешканців сіл, в яких була якась маєтність або землеволодіння, що перевищувало 9 гектарів, чекала така ж сама доля. Родину Кухинків та ще сім інших родин (а це майже чверть родин села з 37 дворів), зарахували до куркулів. У людей забирали все, що протягом кількох поколінь здобувалося важкою працею. Напад Німеччини на Радянський Союз перешкодив намірам радянської влади провести розкуркулення та повністю завершити колективізацію села.
В роки німецької окупації сімнадцятирічний юнак разом з батьком побачив на околиці Острога місце розстрілу євреїв з Острога та околиць, крізь свіжонасипану землю просочувалася кров невинно вбитих євреїв. До речі, один з небагатьох, Файбіш, кого пораненого присипало трупами і вночі йому вдалося вибратися з розстрільної ями, переховувався таємно в їхній клуні до кінця війни, бо він знав цю родину, оскільки купував у них коней породи Польський каштан, яку родина Кухинків розводила.
Під час війни і до рееміграції чехів на історичну батьківщину на початку 1947 року в краї було неспокійно. Люди жили в постійному страху за своє життя. Хоча чехи дотримувалися нейтралітету у міжетнічних розборках, спровокованих окупантами, але дехто з них теж при цьому постраждав. Одного вечора до помешкання Кухинків зайшла група озброєних людей. Вони почали звинувачувати главу родини в тому, що він впродовж багатьох років при різних владах обіймав посаду старости села або його заступника. Засудили його до розстрілу. Молодий Кухинка, який перебував у сусідній кімнаті, впізнав голос командира групи. Це був мешканець Верхова, з яким він сидів за одною партою, Петро Приходько. Почувши вирок, Вацлав вискочив і сказав: «Петро, повір — це мій батько! Не дурій — це мій тато». Так син врятував життя батькові.
Після відступу окупаційних військ у Рівному розташувався штаб закордонної окремої чехословацької бригади Лудвіка Свободи. Волинські чехи активно почали вступати до війська як за мобілізаційним приписом, так і добровільно. Всього влилося до лав тепер уже 1-го закордонного чехословацького армійського корпусу 10613 чоловіків та 422 жінки, що становило 26,3% всього чеського населення на Волині. Вацлав Кухинка після короткого армійського вишколу в Єфремово біля Москви потрапив на фронт, де під час Карпатсько-Дуклянської операції отримав «бойове хрещення», коли через невеликий дерев’яний місток у полі, під яким він сховався під час танкової атаки німців, проїхав танк, розваливши місток. Кухинка вибрався весь у болоті з-під колод містка, дивом залишившись живим.
Варто згадати, що радіоповідомлення про допомогу членам Словацького народного повстання з Банської Бистриці першою прийняла Марія Кліглова, в заміжжі Панкова. Вона та її чоловік Саша Панк, відомий фронтовий фотограф, народилися і виросли в Здолбунові. На допомогу повстанцям поспішав штурмувати сильно укріплений Дуклянський перевал 1-й чехословацький армійський корпус. В боях на перевалі та на підступах до нього загинуло багато вояків — цвіт волинської молоді.
Війна для Вацлава Кухинки закінчилася на Мораві. Ось як він це згадував: «Моравські дівчата в національному одязі були сенсаційними. Подавали каву, триповерхові млинці і поцілунок до цього. Їм не заважало, що ми були запорошені, брудні».
Після закінчення війни Кухинка, перебуваючи у складі свого батальйону, служив у гарнізонах різних міст північно-західної Чехії. Його прикомандирували до офіцера зв’язку при комісії з облаштування вояків 1-го чехословацького армійського корпусу. В той же час він керував завідовською групою колишніх вояків.
Коли допоміг в Літомєржицькому окресі (районі) облаштуватися всім воякам, тоді звільнився з військової служби і підшукав у селі Попели господарство для себе та своїх батьків. Вони господарювали разом, у Вацлава було 12 гектарів поля, а у його батьків — 4 гектари. Вирощували різні культури, але найкращий прибуток давав хміль, з культурою вирощування якого вони були добре знайомі ще на Волині.
Коли ж у Попелах виникло колективне сільськогосподарське товариство, то під тиском влади та тягарем примусових поставок родина Кухинкових змушена була «добровільно, але з примусом» теж вступити до колективного господарства. Там він працював шофером, касиром, агрономом, механізатором та електриком, а його батько деякий час навіть очолював колективне господарство.
В 1951 році Вацлав Кухинка одружився з Боженою Шераковою і разом виховали трьох синів: Карла, Вацлава та Зденєка.
Починаючи з 1989 року, Вацлав Кухинка брав активну участь у ветеранських організаціях, очолюючи окресний осередок та будучи членом їхніх центральних виборних органів. Тривалий час був головою арбітражної ради, вирішуючи всілякі суперечки міх окремими членами або групами ветеранів, які найчастіше виникали між східняками та західняками, часто інспіровані ззовні.
В одному зі своїх останніх інтерв’ю генерал за вислугою Кухинка сказав: «Мене засмучує те, що рука держави не досить щедра і не може достатньо оцінити нас, колишніх вояків. Побажав би, щоб у людей було більше радості і не було більше війни. Щоб зникло злодійство і щоб президент робив свою справу і не втручався до речей, яких він не розуміє».
Помер один з останніх ветеранів Другої світової війни, що виріс на волинській землі, генерал Кухинка 14 грудня 2020 року.
В’ячеслав ШЛЯХОВИЙ.
