Події в Грузії для багатьох українських політиків і спостерігачів стали скоріше внутрішніми, ніж зовнішньополітичними. Головна тема обговорення — не те, чому це відбулося у далекій кавказькій країні, а те, як це може відбутися тут, в Україні.
Однак при ближчому розгляді все виглядає не так просто. В Грузії дійсно хотіли позбутися саме президента — і тільки його. На чолі країни залишилася та сама номенклатура, яка керувала країною всі роки правління Шеварднадзе — за деякими персональними винятками, які звичайні у боротьбі кланів. Треба нагадати українському читачеві, що політична і економічна ситуація в Грузії разюче відрізняється від української. І насамперед тим, що адміністрація у Тбілісі не контролює третину території республіки — ще з радянських часів, коли союзний центр організував фактичне відокремлення Абхазії й Південної Осетії, щоб утримати Грузію в Радянському Союзі. Першому президенту нової країни, відомому дисиденту Звіаду Гамсахурдіа повернути Абхазію не пощастило. І тоді його соратники зробили ставку на колишнього першого секретаря ЦК республіканської компартії Едуарда Шеварднадзе — вони сподівалися, що контакти недавнього члена Політбюро у Москві допоможуть вирішити абхазьке питання. Однак для того, щоб полегшити Шеварднадзе повернення, довелося організувати державний переворот — тоді вперше була порушена легітимність влади, вперше доведено, що для грузинської еліти сама ця легітимність, самі демократичні інститути — ніщо перед ідеєю «кращої влади». Грузинське суспільство насиллю не опиралося, здавалося, воно забуло, як голосувало за Гамсахурдіа. Шеварднадзе повернувся з Москви як месія — і що ж: був грубо ошуканий росіянами, які допомогли абхазькому режиму Владислава Ардзінби перемогти практично роззброєну грузинську армію. Головної мети повернення Шеварднадзе — відновлення територіальної цілісності країни — не було досягнуто. Можливо, не з вини самого грузинського лідера — він занадто сподівався на Москву. Однак досвідчений політик мав би усвідомлювати, як розвиваються політичні процеси в країні, одним з найвищих керівників якої він був. Шеварднадзе не осягнув цього, тому що був зайнятий в російській столиці іншим — створював міф про себе як про видатного дипломата, друга західних політиків і світовий авторитет. Міф спрацював — у нього повірила ціла Грузія й продовжувала вірити довгі роки. Під дахом цього міфу виріс цілий номенклатурний режим, для представників якого Шеварднадзе був скоріше портретом на стіні, ніж реальним володарем — адже в Грузії нічого не відбувалося, окрім поступового нівелювання міфу. Номенклатура почала помічати, що люди зневірилися у президенті — й зайнялася пошуком шляхів для його заміни. Багато говорять про американську роль у подіях. Та й навіть без Вашингтона вихованцям Шеварднадзе було зрозуміло, що для того, щоб утриматися, треба міняти вивіску. Однак для цього було потрібно підштовхнути старого президента до відставки. Суспільство, яке ще недавно голосувало за Шеварднадзе, проковтнуло сумнівну легітимність нових лідерів, як і те, що при владі залишилися ті ж самі люди — люди, які працювали із Шеварднадзе багато років, займали керівні посади. Деякі з них перебігли в опозицію в останні роки, деякі — в останні дні, деякі — в останні години. А деякі нікуди й не перебігали — просто залишилися при владі. Як ті, хто всі ці роки був в опозиції, — скажімо, грузинські ліберали — так у ній і залишилися: хто їх допустить покуштувати пирога? Хоча, ніде правди діти, одна нова людина в новій владі є — ймовірний переможець президентських виборів, молодий Михайло Саакашвілі, який, щоправда, вже був міністром юстиції, однак на справжнього номенклатурника якось не тягне. Однак що ж обіцяв Саакашвілі під час передвиборчої кампанії? Звичайно, вирішити абхазьке питання. А що вже сталося? Центральна влада в Тбілісі втратила контроль ще й над третьою автономією — Аджарією: фактично територія Грузії ще зменшилася! Чи вирішить Саакашвілі абхазьку проблему? Звичайно, що ні. Однак стане прекрасною вивіскою старого режиму — ненадовго, поки не знайдуть кращу... Не знаю, чи варто нагадувати, що в Україні немає такої роз’ятреної територіальної рани, як абхазька. Що легітимність української влади і держави — це одне з небагатьох наших завоювань останнього десятиріччя і варто його було б цінувати. А без високих слів: на відміну від грузинської номенклатури, українська може зберегти режим цілком законними засобами — їй для цього не потрібно гратися у революції.
