Колись давно цей сімейно-творчий дует був легендою рівенського альтернативного мистецтва — на їхні концерти збиралися повні зали, чи то маленького клубу «Яма», чи то великого «Текстильника». А потім, років шість тому, вони переїхали, як кажуть самі, з побутових причин, у російську столицю. І найцікавіше, що там гурт з Рівного не загубився, а гармонійно влився в московський «андеґраунд», продовжуючи випускати альбоми й робити клубні концерти. Про рідне місто «Шмелі» не забувають, заїжджаючи сюди час від часу. Останній концерт, як і передостанній, Сашко та Льоля Шмельови відіграли на запрошення свого давнього друга Олексія Казанцева, цього разу акустичний виступ колишніх рівнян могли почути відвідувачі нещодавно відкритого клубу «Гавана». Про життя у столиці музиканти розповідали наступного дня, у перервах між прогулянками знайомими вулицями.
Саша: — Рівне стало для нас трохи чужим містом, все-таки залишили ми його шість років тому. Тоді нас змусили обставини виїхати, а якщо десь тікати, то вже краще одразу в саме пекло. Я працював вантажником, мив посуд, перепробував купу різних робіт. Звісно, спочатку було дуже важко, але зараз ми працюємо у журналі, пишемо матеріали на меблеву тематику, а восени плануємо відкривати свій, вже музичний журнал. Льоля: — У Москві ми познайомились з Сергієм Троїцьким, більш відомим як «Паук». Він нам дуже допоміг, але при цьому зробив і багато поганого, що врешті зробило нас тільки сильнішими. — А як вам грати у Рівному, тим більше акустичну програму? Льоля: — Акустику ми граємо часто — у Москві зараз популярні «квартирники», коли збирається купа народу і ти для них граєш по 60 пісень за вечір, і потім ледь живий виходиш. Тут виступати було трохи складно, адже в Москві можна іноді й не співати, наша публіка слова знає, сама поспіває. Хоча дуже приємно тут грати — приходить багато друзів. — А заробляти у Москві музикою вдається? Саша: — «Шмелі» — це не лише некомерційна, це антикомерційна музика. Нам колись намагалися пропонувати — давайте заберемо цього «козла», який не вміє грати, тобто мене, щось там додамо і буде модно. Але ж ми не хочемо заробляти на музиці, тому що коли починаються гроші, закінчується творчість. Ми граємо — бо це для нас наркотик, нам дуже подобається подорожувати. А гроші з концертів чи продажу компакт-дисків, а їх вийшло вже сім, — на бензин для нашої «Оки». І взагалі, дуже часто ми робимо щось по бартеру — сьогодні я тобі щось зроблю, завтра ти мені. Спочатку Паук нас запевняв, що в Москві без грошей нічого зробити не можна. Ми це спростовуємо. Льоля: — Ми ще й дуже неслухняні. Можемо не поїхати на репетицію, про щось забути. Взагалі, ми собі зробили багато чого поганого, часто самі псували свій імідж, через що потім мали можливість читати негарні відгуки у пресі. Хоча ми ніколи не намагалися бути відомими, але чомусь якась негарна слава постійно переслідувала. Якось нас включили до збірки «Легенди російського року». Які ми легенди? Тим більше російського року! Нам набагато важливіше за думку продюсерів і рекордингових компаній визнання слухачів, яких ми не називаємо прихильниками, вони для нас однодумці.
