Вісім років - у тюрмі й на засланні, 20 – боротьби за відібрану хату у Тинному

2785 0

Ми у соцмережах:

Вісім років - у тюрмі й на засланні, 20 – боротьби за відібрану хату у Тинному

Ірині Чудак цього року – 85. Коли жінці було 13, її та родину відправили з Тинного, що нині частина Рівного, на виселення до Сибіру. Повернулася на батьківщину жінка у другій половині 50-х років, на початку 90-х була реабілітована і з того часу намагається довести державі, що має право на повернення відібраного у неї радянською владою майна. Або хоча б компенсацію.

Чудак – прізвище чоловіка, у дівоцтві пані Ірина була Гапончук. Залишилася без батька у 1939 році: його розстріляли німці, як людину, яка працювала на польську владу. Мати Ірини залишилася сама з чотирма дітьми. Ірина була з середульших.

- Восени 1947 року мати зранку стала корову доїти, виходить надвір, а там солдат, - розповідає Ірина, яка, попри поважний вік і те, що ходить за допомогою ціпка, виглядає доволі жвавою. – Говорив російською: «Ти куди, господине? Не треба корову йти доїти. Збирайся на Сибір».

Ми обступили маму і почали плакати. Але нікуди було діватися: зібрали речі, солдат, глянувши на дрібних дітей, пошкодував і виніс з хати нам на дорогу перину. Нас посадили на вантажне авто, яке біля сільради стояло, і повезли на залізничну станцію.

Тоді чи не пів-Тинного забрали. Нашу родину – через мого старшого брата, який був в УПА і якого на той час вже арештували і відправили на етап. Та що там, я і сама, мала, допомагала повстанцям.

Везли рівнян у дерев’яному холодному вагоні. Пані Ірина пригадує, що у підлозі зробили дірку – для туалету. Тих, хто дорогою не витримував холоду, хвороб, викидали з вагонів і прикопували прямісінько біля залізничних колій.

- Везли нас дуже довго, багато людей молили охоронців викинути їх ліпше з вагонів, аніж так мучитися, - пригадує пані Ірина. – Багатьох повезли вглиб Сибіру, на лісоповал. Нас же з матір’ю висадили в Омську – через малих дітей.

Поселили у землянці, де було багато таких, як ми. У ній було холодно, брудно і багато клопів, які мене доїдали. Ночами плакала, і комендант пошкодував. Запитав у матері, чи залишився хтось вдома з родичів, щоб можна було мене відправити назад, купив квиток на потяг – і я поїхала в Україну, до материного брата, якого з родиною не відправили на виселення тільки тому, що був на фронті і повернувся інвалідом.

Коли приїхала у Тинне і прийшла до нашої хати, там вже жили інші – дільничний інспектор з сім’єю. Поплакала на рідному подвір’ї і пішла до дядька. Проте пробула там недовго.

У 1949 році той же дільничний прийшов до мене і каже: «Не хочу тебе арештовувати, бо ж у твоїй хаті живу, то прошу – їдь сама назад до Омська». Відповіла, що хай краще мене застрелить, аніж добровільно вернуся туди.

То він мене й арештував – як члена сім’ї «бандита УПА». Протримав три доби у КПЗ, а потім відправив у тюрму на Дворець (нині СІЗО на вулиці Дворецькій – ред..). Там пробула місяць, поки етап набирали. Наглядачі дивувалися, як потрапила до в’язниці: була маленькою та дуже худою. Все питали, за що мене посадили. Відповідала, що і сама не знаю. А потім були в’язниці Києва, Харкова – і лише тоді знову опинилася в Омську.

Загалом у в’язницях десь з рік провела. З омської тюрми мене за трохи випустили до матері, влаштувалася там на роботу спершу вантажницею на цегельному заводі, потім швачкою, одружилася.

Чоловіка, як і мене, з рідними відправили на виселення до Омська. Він родом був з-під Корця. У нас народився син. Скажу, що там українці переважно між собою одружувалися. Місцеві росіяни не були поганими і до українців добре ставилися, але дуже вже любили випити.

У 1956 році родині дозволили повернутися, проте на Рівненщину поїхала тільки Ірина з чоловіком та сином. Мати залишилася жити зі своїм старшим сином, молодші брат та сестра Ірини залишилися в Омську, бо облаштували там власне сімейне життя.

- Два мої брати вже поховані в Омську. Один так і не дочекався на реабілітацію у 1991 році, - розповідає Ірина. – Мама згодом повернулася в Україну, хотіла померти на батьківщині, доживала віку зі мною. На цегельному заводі в Омську, де працювала, її привалило тирсою, яку видовбували для паління в печах. Багато переломів мала, рік у госпіталі лежала, і так одна рука їй і не розгиналася.

А я з чоловіком кілька років жила у дядька, поки його син не оддружився і не стало тісно. А у нас ще й донька народилася у 1965 році. Прихистила нас сусідка у Тинному – дала нам одну кімнатку.

Було важко. Чоловік зміг на військовий завод влаштуватися, а мене, як родичку «бандита», довгий час ніхто не хотів брати на роботу. Вимагали виїхати в іншу область. Допомогли двоюрідні сестри, які працювали на кондитерській фабриці. Попрохали за мене директора-єврея – і він таки влаштував мене. На фабриці пропрацювала 27 років. З чоловіком взяли позику і почали будуватися. 15 років зводили хатину на Боярці, щоб мати власне житло.

У 90-х було ухвалено законодавство про компенсацію реабілітованим за відібране майно та ув’язнення. У нас же у Тинному була і хата, і господарство, і поле – усе забрали. У законі йшлося, що якщо майно не можна повернути, бо воно вже знищене або перепродане, то держава має надати двокімнатну квартиру, автомобіль або грошову компенсацію.

Наша хата ще стоїть у Тинному, але у неї вже давно інші власники. Мамі дали тільки квартиру, житловою площею 11м2 біля ринку у Рівному, решту ж обіцяного так і не компенсували. З 90-х борюся за це. Є рішення міської комісії про виплату 235 тис. грн. компенсації, але міське управління соцзахисту мені тільки надсилає відписки, що я начебто вже отримала якісь 600 грн компенсації, а то й – що взагалі не була арештована і реабілітована. А у мене ж усі документи є…

Син мій помер, донька хвора на цукровий діабет, а будинок, який збудували з чоловіком, ще за життя сина я переписала на його третю дружину. З нею він не був офіційно одруженим, але вона до мене дуже добре ставилася, була впевнена, що доживу з нею віку спокійно. Втім, все змінилося, як син помер…

Керівниця міського управління соцзахисту Віра Мельник зазначає, що комісія, яка призначала компенсації реабілітованим, уже давно ліквідована.

- Пані Ірину знаю дуже добре, вона до нас ходить уже років 15, - зазначає пані Мельник. – Скаржилася на нас, уже нас кілька разів перевіряли, зокрема прокуратура. Але зробити ми нічого не можемо. Та компенсація була їй призначена, ще коли в Україні мільйонами розраховувалися. Її мама тоді, наскільки нам вдалося встановити, від грошей відмовилася. Наші юристи розбиралися у цій ситуації – допомогти ніяк, хоча складну життєву ситуацію заявниці ми розуміємо.

Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» чинний і нині, як і постанова Кабміну, яка регулює нарахування компенсацій реабілітованим жертвам політичних репресій. Проте у законодавстві прописано, що «заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з моменту набуття чинності Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" або з дня одержання громадянином довідки про реабілітацію згідно з указаним Законом. У разі коли трирічний строк пропущено з поважних причин, він може бути продовжений рішенням комісії». Закон було ухвалено у 1992 році.

Алла САДОВНИК.

 


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також