Ірак: погляд зблизька

1720 0

Шість місяців в Іраку у складі української миротворчої місії перебував рівнянин Ігор Кузнецов, який був заступником командира 19-го окремого спецбатальйону. Більше року тому підрозділ підполковника Кузнецова відбув до Кувейту. Після 5-місячного перебування у районі Перської затоки його перекинули до Іраку — охороняти військову базу Дельта, що за два кілометри від міста Аль-Кут, яке є центром іракської провінції Васіт.

Під час піщаної бурі усі відпочивають — До Кувейту ми прибули у своїй звичайній військовій формі, на той час там було, як у сауні, +52 у тіні, — розповідає Ігор Кузнецов, — жили спочатку в наметах. У травні-червні у цій місцевості настає сезон піщаних вітрів: щодня здіймається буря, яка піднімає у повітря пісок, що на власній простягненій руці не видно пальців. Вітром підіймає й перекидає намети, пісок скрізь — в очах, на зубах, всередині намету. Звичайно, що до таких умов звикали поступово. — І що можна робити під час піщаної бурі? — У ці години ніхто не стріляв, усі знаходили собі якісь розваги або просто лежали. Через деякий час літак привіз нам нову форму, адаптовану до кліматичних умов, світлого кольору. З часом й умови проживання поліпшилися. Коли нас перекинули до Іраку, американці переобладнали для нас колишні казарми, скрізь поставили кондиціонери, словом, жити стало комфортніше. Але в пору піщаних вітрів іракці також не стріляли, вони підступалися зазвичай увечері або уночі. — Йшли потужним наступом? — На щастя, за час нашого перебування в Іраку Дельту не обстрілювали з гранатометів, лише зі стрілецької зброї, але досить часто. Зазвичай це були фанатики або найманці. Практично в кожному іракському домі є зброя: автомати чи пістолети. Іракці взагалі люблять постріляти, просто так, для розваги.

Чужинців іракці не люблять — Вам доводилося спілкуватися з іракцями? — У мої обов’язки входило формування батальйону територіальної оборони провінції з місцевого населення. До цього загону увійшло близько 900 іракців, від простих і бідних людей до колишніх вояків іракських збройних сил. За службу їм платили американці, від 30 до 100 доларів на місяць, зараз, можливо, плату підняли. В Іраку низький рівень оплати праці, тому така платня є досить високою. — За що тамтешнє населення вельми вдячне… — Іракці при безпосередньому спілкуванні дуже ввічливі й запопадливі, але, на мою думку, за гроші ладні на все, у них інше від нашого поняття честі. Вони вороже налаштовані до усіх чужинців, а ненависть до американців їм прищеплюють з раннього дитинства. Владою у цій країні наділені шейхи — багаті й досить освічені люди, які, до речі, непогано володіють російською мовою — вивчали за часів Радянського Союзу. Шейхам підпорядковуються голови родів, оскільки усе тримається на родинних зв’язках. Звичайно, що жінки у цій країні права голосу не мають. Вони носять паранджу і народжують багато дітей. Щоправда, освіченим жінкам, які працюють у державних установах, дозволяють замість паранджі одягати хустку і європейське вбрання, але руки й ноги мають бути обов’язково прикритими. В середньому іракська родина має трьох дітей, деякі чоловіки мають по кілька жінок і кільканадцятеро дітей.

Можна було придбати все, крім горілки — Не раз доводилося читати про щедру американську кухню для військовослужбовців в Іраку. — Забезпечення харчування та створення побутових умов на військовій базі було покладене на американську цивільну організацію. У нас було три їдальні на 2 тисячі відвідувачів кожна, харчувалися у них усі військові, які стояли на базі — американці, казахи, поляки, українці. Годували чотири рази на день, кожен міг брати усе, що захоче. Завжди було багато свіжих овочів та фруктів, посуд — лише одноразовий. Продукти до нас привозили у вигляді напівфабрикатів, на місці їх розігрівали і готували. Спочатку усе було незвичним, дуже захопилися картоплею фрі, але вона швидко набридла. До речі, на базі алкоголь вживати було заборонено, його не було й в американських фургонах-магазинах, в яких можна було придбати все, що завгодно. Звичайно, що з рук купити горілку можна було, іракці пропонували. До півночі працювали безкоштовні центри відпочинку з комп’ютерними залами, іграми, тренажерами та кінотеатрами. — Доступ до інформації у вас був необмежений? — Ми мали доступ до Інтернету, але під час бойових дій користуватися ним було заборонено. Для українських військових був спеціальний сайт, на якому були огляди українських газет. Повноцінно користуватися Інтернетом ми не могли, доступ до багатьох інформаційних сайтів був заблокований. З телеканалів доступними були 2 українських та 3 російських канали, на інших стояв код, тільки нашим умільцям він не став на перешкоді. — А про мордування іракців у в’язниці Абу-Граїб ви знали? — З цього не робили великої таємниці. Гадаю, що американці мали на меті залякати іракців і тримати їх у страху.

Українські офіцери найбідніші — Яку платню ви одержували, перебуваючи в Іраку? — Платня українського військового є найбільш скромною з усіх 34 держав проамериканської коаліції. Американський солдат одержує 2-2,5 тисячі доларів за місяць, офіцери — значно більше. Українському солдатові платять 500-600 доларів на місяць, прапорщик одержує 800-900 доларів, офіцери — по 1000-1200 доларів, тобто удвічі менше від американського рядового. Жінки в американській армії служать традиційно, їх у війську, залежно від підрозділу, приблизно третина. І нікому й на думку не спаде підсобити жінці, якщо вона, приміром, несе непомірний вантаж. Я бачив 22-річну американку, яка служила вже у шостій місії. Навіть жінки-полковники у них не рідкість. При поверненні з Іраку американські військові мають право на одержання безпроцентної позики на придбання житла, вони можуть придбати автомобіль та побутову техніку у спецмагазинах за зниженими цінами і головне — вони мають право на одержання безкоштовної освіти в університетах, визначених у переліку. Освіта для американця — найважливіше, і якщо учорашній військовий з якихось причин цим правом не скористається, право на безкоштовну освіту перейде до його дитини. Американська армія побудована на принципі вузької спеціалізації і жорсткої відповідальності за виконання поставлених завдань. За порушення попереджають лише один раз, а потім штрафують на великі суми — навіть за невихід на зарядку чи перехід з визначеного місця на 10 метрів. А тому американець, на відміну від українця, якщо йому накажуть, стоятиме на посту й у калюжі, а не біля неї. У нас штрафувати заборонено.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також