53-річний захисник із 3-го батальйону ТРО ЗСУ пройшов найгарячіші точки фронту — Бахмут, Оріхів, Куп’янський напрямок — і продовжує боротися, попри особисту трагедію.
Спокійна сила “Білого”
Побратими називають Сергія врівноваженим, розсудливим і чесним воїном. Сам чоловік пояснює це просто: найважливіше — тверезо оцінювати ситуацію та виконувати завдання. Позивний “Білий” він отримав невипадково, адже в лавах 104-ї бригади “Горинь” перебуває з лютого 2022 року.
Пекло Бахмута та Оріхова
Разом зі своїм батальйоном Сергій брав участь у найзапекліших битвах цієї війни. Під Бахмутом їх було обмаль, але вони втримали позиції. На Оріхівському напрямку, за його словами, було ще складніше. Там батальйон зазнав втрат, а двоє воїнів отримали ордени “За мужність” — на жаль, уже посмертно.
Особливо важким для нього став Куп’янський напрямок. Тоді підрозділ відправили на передові позиції. Дрони зі скидами, ворожі міномети та FPV-коптери атакували з усіх боків. Цілу добу бійці пролежали під безперервними обстрілами. Сам Сергій зізнається: тоді здавалося, що це кінець. Однак їм вдалося вибратися — контуженим, пораненим, але живим. Якби тоді хтось загинув, каже він, рятувати нікого б не встигли.
Життя після втрати
Голос захисника стає тихшим, коли він згадує найстрашніше — загибель сина під Курськом. Єдине, що залишилося від нього, — це посмертний орден “За мужність”. Сьогодні Сергія тримає донька. “Все, що маю зараз — це вона”, — каже чоловік.
До повномасштабного вторгнення він працював за кордоном. До 2008 року служив у внутрішніх військах МВС, потім вийшов на пенсію, працював, будував родинне життя. Коли почалася велика війна, не зміг залишатися осторонь.
Риболовля як медитація
У рідкісні години відпочинку Сергій бере вудку та вирушає до водойми. “Хоч на годину-дві. Вода заспокоює, а потім знову — до роботи”, — ділиться він.
Порада новачкам: не боятися, а думати
Молодим воїнам, які лише потрапляють до армії, “Білий” радить одне: не піддаватися страху й завжди тверезо міркувати. Також він наголошує на важливості людяних командирів, які розуміють своїх підлеглих.
Мрія, яка тримає в строю
Сергію 53 роки. У його очах — залізна витримка, викувана роками війни. Серед своїх він не вважає себе героєм — каже, просто виконує обов’язок. Його найзаповітніше бажання — дочекатися завершення війни, повернутися додому, обійняти доньку та дружину. “Просто пожити”, — підсумовує він.
