Історія кохання юної закарпатки та пенсіонера-переселенця з Маріуполя: пара чекає первістка

7329 0

Ми у соцмережах:

Історія кохання юної закарпатки та пенсіонера-переселенця з Маріуполя: пара чекає первістка

Жителька Хуста, що на Закарпатті, 20-річна Моніка Кадар прийняла в себе вдома переселенця з Маріуполя Павла Гладковського. Незважаючи на те, що чоловікові майже 60 років, між ними спалахнуло кохання. Історію закарпатки та її обранця розповідає місцеве видання "Карпатський об’єктив".

Шукала безкоштовних квартирантів, бо хотіла поділитися теплом та домашнім затишком

Здавалося б, звичайна історія кохання, яка може спалахнути між будь-ким. Практично так і є, якби не одне «але. Адже Моніці всього 20 років, а її обранцю – майже 60. Знайомі та друзі, коли їх бачили разом, спершу гадали, що вона нарешті знайшла батька… із яким мати розлучилася, коли їй було всього 2.

- У перші дні війни мені почали поступати повідомлення від подруг про те, що потрібен притулок людям зі східних областей. Я знала, що там ідуть інтенсивні бойові дії, місцеві мешканці втрачають житло, тож була готовою прийняти у себе якусь родину. Тим більше, що у перші дні березня до Чехії, де вже давно мешкає мій брат, виїхала мати. Батька в мене немає, він пішов із родини, коли була ще маленькою. Кілька років тому мама показала мені його на вулиці, та він навіть у наш бік не дивився. У нього давно нова родина і нашим життям він фактично ніколи не цікавився, до мене не навідувався. Отже, я залишилася одна у великій порожній хаті. Скоріш за все, мама в Україну не повернеться, бо Женя знайшов їй у Брно дуже хорошу роботу. Я їхати не захотіла. Думала, що хіба що виїду якщо ситуація стане критичною… тільки в такому разі… але, слава Богу, у нас спокійно, тож працюємо заради нашого майбутнього хоч і у тилу, але вдома!, – розповідає «Карпатському об’єктиву» дівчина.

Моніка списалася через соціальні мережі зі знайомими волонтерками зі Львова і повідомила, що готова прийняти у себе когось, кому дуже потрібне безкоштовне житло.

-  Спочатку в мене жила сім’я – молода мама з двома дітьми із Київщини. Дуже хороші люди і ми досі листуємося у соцмережах. У Аліси чоловік на війні, а вона з донечками втекла від обстрілів на Закарпаття. Щоправда, пожили вони в мене менше місяця. Коли у столиці стало більш спокійно, вони повернулися додому. Тоді до мене підселили одну бабусю із Херсонщини. Але й вона пожила лише кілька тижнів – виїхала за кордон. Третім був Павло. Він приїхав у травні. Із палаючого міста його вивезли сусіди. У машині була вагітна жінка і їх не дуже перевіряли. Сам Павло мав поранення і йому потрібна була медична допомога, тож через блок-пости проїхали більш-менш спокійно, – зізнається хустянка.

А Павло доповнює розповідь молодої дружини:

- Неподалік було влучення і я мав осколкове поранення плеча. Будинок, у якому мешкав, стерто з лиця землі. Повертатись мені нікуди. Жив один, бо дружина померла від раку сім років тому, а доросла донька живе у Іспанії. Вона, до слова, на 17 років старша за Моніку. Їй 36. Я вже давно маю двох онуків… Мені у лютому буде 60, – запевняє він. – У місті, в якому пройшла більша частина мого життя, мене більше нічого не тримає… Отже, я радий, що тепер пустив корені на Закарпатті!.

Це було кохання з першого погляду

За словами Павла Гладоковського, із Маріуполя він поїхав до Запоріжжя. Там вперше від початку війни відчув психологічне і фізичне полегшення… Відтак маршрут проліг до Львова… Але там йому запропонували оселитися у Хусті.

- У Запоріжжі я отримав усю необхідну медичну допомогу, трохи полежав у лікарні і волонтери порадили їхати у більш безпечне місце. Спочатку вибрав Львів, планував залишилися там. Але коли почув пропозицію про Закарпаття, навіть не розмірковував – рвонув до Хуста. Мені завжди подобалися гори я і мріяв про будиночок десь у лісі. Звичайно, ліс тут не в кінці городу, але все одно до нього близько. Влітку ми багато бували на природі і вона тут насправді дивовижна. У мене покращилося самопочуття, ніби помолодів на років 20!, – зізнається чоловік.

А Моніка тим часом готується розповідати найбільш романтичну частину своєї історії… Очі у неї сяють, а на вустах з’являється посмішка.

 - Це було 17 травня. Я знала, що до мене їде Паша. Подруга Віка зі Львова тричі перепитувала, чи готова я ділити будинок із незнайомим чоловіком. Відповідала ствердно, бо вірила, що до мене завітає хороша людина, патріот. Так і було. Я пішла зустрічати групу. Вони приїхали бусиком. Павло був єдиним чоловіком, усі інші – літні жінки та молоді матусі з дітками. Я зразу впізнала свого гостя, а він – мене. Привітався: «Слава Україні!» У мене аж серце защемило. Відповіла: «Героям слава!», подала руку і представилась. Ми взяли таксі і поїхали до мене. У нього була всього одна невелика сумка з речами та документами. Вдома на мого гостя чекав святковий обід – за знайомство. І вже в перші ж хвилини у мене в душі загорілася якась іскорка… відчувала, що мене тягне до Павла. Тепер точно знаю, що це було кохання… кохання з першого погляду! Хоча раніше в таку містику… чи б то хімію… сама не знаю… не вірила! Не думала, що таке може бути взагалі, або що таке може статися зі мною! – запевняє закарпатка.

- Я побачив перед собою дуже молоду дівчину. Вона була відкритою і доброю, накрила для мене царський стіл! Я почувався неймовірно вдячним їй! Про якісь почуття і не думав, бо різниця у віці між нами – 40 років. Їй було 19, а мені – 59. Мене вражало, яка Моніка добра господиня, як із усім вміє майстерно впоратись, адже у неї і робота, і город, і сад, і домашні котики та песики… Та ще й я на голову звалився. Було трохи незручно, адже вона зразу заявила, що я житиму в неї безкоштовно. Почав допомагати їй у господарстві – лагодити огорожі, збирати врожаї, ремонтувати сантехніку, робити полички для кухні на спеції… Коли вона була заклопотана іншим, готував їсти. Із перших днів так склалося, що ми все робимо разом і дружно, ніколи не конфліктуємо, між нами взагалі не виникає непорозумінь. Такої гармонії в мене у житті ні з ким не було! Поступово почав до дівчини щось відчувати. Та про все вона сказала першою. Я навіть якось не смів думати про кохання… Але наші почуття виявилися взаємними і ми зараз дуже щасливі!, – наголошує чоловік.

Моніка також не приховує своєї радості.

- Два місяці ми жили як чужі люди… хоча Павло допомагав мені у всьому. Та ставився якось… як батько до доньки… Але потім в одну мить все змінилося. Я сильно посварилася з братом по телефону і він взявся мене заспокоювати. Тоді ми вперше поцілувалися. А далі все пішло-поїхало. Через місяць після цього ми розписалися. Весілля не робили, просто оформили стосунки. Навіть фото на згадку не маємо! Зараз війна, не до святкувань ні мені, ні Павлові. Але свято на нашій вулиці буде, просто трохи згодом. Коли народиться наш первісток, на якого власне й чекаємо, таємниче заявляє вона.

На шлюб Моніки друзі та рідні відреагували з непорозумінням, але вже потроху заспокоюються.

- Мама на мене сердита… навіть на розпис не приїхала. Два місяці ми не спілкувалися. Та стосунки вже почали налагоджуватися. Брат теж не у захваті, але сказав, що то мій вибір і моє життя… Просто просив добре подумати. А от подруги відвернулися. Спочатку думали, що я батька відшукала і він живе в мене, але потім були і насмішки, мовляв, дідуся собі знайшла. Та я не ображаюся. У житті ніколи й не чекала на багатого принца на білому «Мерседесі». Своїм Павлом дуже задоволена, бо він ніжний, уважний, чуйний та добрий. Вірю, що ми проживемо разом довге і щасливе життя і що все у нас завжди буде гаразд! – переконує вона.

На майбутнє у родини також є плани. Вони мріють відкрити власний магазин сувенірів, бо обоє займаються хендмейдом у вільний час… А ще у найближчій перспективі планують зареєструвати громадську організацію, аби більше допомагати переселенцям. 


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також