Хто в армії служив — той у цирку не сміється

2191 0

Пам’ятаю як зараз: 23 лютого колеги жіночої статі поздоровляють мене з Днем Радянської Армії і Військово-Морського Флоту і, залишивши на моїх гладко виголених з такого приводу щоках сліди різнобарвної помади, вручають якусь дрібничку. А через два тижні вже я обдаровую їх потрібними-непотрібними штучками на честь 8 Березня. Ще років десять тому обидва свята були дуже популярні і давали непоганий прибуток відділам сувенірів в універмагах. Потім в Україні залишилося тільки 8 Березня... Втім, нещодавно Президент підписав розпорядження «Про святкування Дня захисника Батьківщини». І відзначати його слід... правильно, 23 лютого. Ну, за відродження традиції!

«Тридцять сьомий» пункт інвалідності Нинішнім представникам сильної статі віком від 18 до 25-ти (за українським Законом «Про загальний військовий обов’язок... », 25 років — граничний вік, коли можуть «забрити» у солдати) навряд чи зрозуміло, чому свято людей у погонах у часи СРСР вважалося всенародним. А справа в тому, що при Союзі служив практично кожен здоровий чоловік, який досяг повноліття. На «білобілетника», за станом здоров’я звільненого від армії (пояснимо: обкладинка солдатського військового квитка тоді була червоною, офіцерського — зеленою, а довідка про непридатність до служби — білою, паперовою), дівчата дивилися із жалістю. Тому що горезвісні 36 пунктів переліку хвороб, за якими могли комісувати, враховували тільки тих, хто справді дихав на ладан. Якщо ж комісований стверджував, що не такий вже й хворий, дотепники згадували про «37 пункт інвалідності», назвати який не дозволяють правила пристойності. А вже про те, щоб відкупитися від армії — принаймні представнику робочо-селянських мас — і мови не було. Для призовника подібне «пахло » в’язницею, для працівника військкомату — судом військового трибуналу. Недарма в ті часи ходила приказка про солдатську службу: «Хто не був — той буде, хто був — не забуде».

АРМІЯ У МОЄМУ ЖИТТІ

Екс-форвард збірної СРСР і київського «Динамо» Сергій Юран: «Був у нас каптерщик один, грузин. Я відразу зміркував, що з ним потрібно здружитися, завдяки чому забезпечив себе щоденним делікатесом — тушонкою... А так доводилося підпорядковуватися внутрішнім порядкам з незрозумілими підйомами о шостій ранку. На кухні чергував — мив посуд, картоплю чистив. Потім включив мізки і різними шляхами цього уникав».

Не дивно, що армійські традиції жили, передаючись від батька до сина разом із дембельськими альбомами. У любовно оформленому збірнику фотографій відображалися не тільки «730 днів у чоботях» самого служивого, але й вислови про службу, які стали народною творчістю. Наприклад: «Краще два роки в чоботях, ніж три роки в черевиках» — натяк на те, що моряки хоча і не носять важких кирзачів, зате служать на рік довше. Або: «Хто в армії служив, той у цирку не сміється». Справді, дідівщина — помикання молодими солдатами з боку старослужбовців — винаходила такі «номери», куди там клоунам. Уявіть: у казармі після відбою лежить на ліжку дембель, тобто солдат, про демобілізацію якого вже підписаний наказ міністра оборони. І час від часу ліниво гундосить: «Провідник, чаю!». Навколо нього клопочуться молоді: один подає чай, інший махає ліхтариком, зображуючи стрілочника, третій розгойдує ліжко в такт «руху вагона», четвертий бігає з гілкою в руках — начебто повз вікно поїзда, який везе дембеля додому, миготять дерева. Весело ? Далі нікуди, особливо молодим солдатам...

У «дідусі» посвячували ниткою Щоб дослужитися до найавторитетнішого звання — «дембель», бійцю треба було пройти кілька неформальних проміжних стадій. Таких у сухопутних військах існувало чотири, відповідно до кількості наказів про звільнення в запас, які видаються щорічно навесні й восени міністром оборони. Тих, хто тяг свої перші півроку, називали «молоді», «салаги», «салабони», «духи». Ними в казармі командували всі, кому не ліньки. Пройшло 6 місяців, вийшов наказ міністра — ти вже «сікач» або «фазан». Рік — «кандидат» (мається на увазі — у «дідусі») або «черпак», можеш ганяти усіх, хто прослужив менше. Звідси приказка «Черпак» — найлютіший солдат: багато прослужив і ще багато залишилося». Щодо «діда» варіацій не було, він, як кажуть, і в Африці — «дід». Відповідно до нестатутної армійської традиції, з однієї стадії в другу переводили так: солдата вкладали на ліжко обличчям донизу, і «дід» відраховував йому стільки ударів ременем по м’якому місцю, скільки той прослужив місяців. «Винуватцю торжества» потрібно було репетувати благим матом , і тут не доводилося прикидатися, адже після солдатського ременя залишалися великі синці. Новоспеченого «дідуся» бити не можна було, мало того, вважалося, що й кричати йому ліньки. Тому в «діди» посвячували, ударяючи ниточкою по сідницях, прикритих подушкою (!). При цьому замість старослужбовця кричав з-під ліжка молодий солдат. А чого варте урочисте зачитання наказу про звільнення в запас! «Салабона» заганяли на тумбочку (у танкових і артилерійських частинах нерідко — на ствол піднятої гармати), звідки він голосом Левітана доносив «дідам» текст довгоочікуваного документа. Будь-який старослужбовець міг перервати оратора і зажадати більшої промовистості, проникливості читання, так що «спектакль» часом розтягувався на декілька годин. Зрозуміло, що подібні садистські жарти, не кажучи вже про витонченіші нестатутні знущання, в армії випалювали розжареним залізом. У всякому разі, на словах. А на ділі багато командирів взводів — молоді лейтенанти спиралися на кістяк із «дідів», які тримали в покорі інших. А як це здійснювалося, «лейтеху» не дуже хвилювало: головне, щоб був порядок. Симптоматично, що в останні роки перед розпадом СРСР у багатьох частинах, які особливо дислокувалися у Середньоазіатському і Закавказькому військових округах, дідівщину доповнив, а то й потіснив націоналізм.

Дембельський альбом Але повернімося до наших баранів, або дембельських альбомів. «Правильний» святковий альбом повинен, за традицією, починатися з гарно оформленої обкладинки. Її зазвичай обтягували вирізаним з шинелей сукном, через що в «салаг» цей предмет обмундирування часом складався тільки з передньої частини. А верхом шику було «одягти» альбом плюшем або панбархатом. Сторінки розфарбовували під трафарет гуашшю. Букви різали з оксамитного паперу (страшний, до речі, дефіцит у радянські часи), а то й видавлювали з фольги.

АРМІЯ У МОЄМУ ЖИТТІ

«Народний Шикидим України» Віктор Павлик: «Крім того, що армія для мене, як і для всіх чоловіків, стала школою життя, я там придбав вірних друзів. Не можна сказати, що ми зустрічаємося або передзвонюємося щодня, але точно знаю: будь-який з них прийде на допомогу у важку хвилину на перший поклик. І я зроблю точно так само. А таке не купиш ні за які гроші!».

Після того, як стандартний набір букв виготовлений, альбом оздоблений, обкладинка обтягнута тканиною, фотки відібрані, можна приступати до оформлення «дембельського альбому». Як правило, обов’язковими були написи «Пам’ять про службу», «Червонопрапорний Н-ський військовий округ», «В/ч (військова частина) ... ...», і рубрики «Однополчани», «Бойовий екіпаж», «На навчаннях», «Вартова служба» (хоча й у варті фотографувати заборонялося) і далі, хто що придумає. Ближче до демобілізації обов’язково робився кольоровий портрет самого «дідуся» у парадному одязі, з визначеним набором значків: «Відмінник Радянської Армії», «Спеціаліст 1-го класу», «Воїн-спортсмен», «Спортсмен-розрядник», ну і, звісно ж, комсомольський, бажано на гарній підкладці у вигляді щита, ракети або літака, залежно від роду військ, у яких проходила служба. Гвардійці могли прикрасити груди ще й знаком «Гвардія», а десантники — «парашутистом». Між сторінками альбому прокладали листи цигаркового паперу зі сценками звичаїв армійського життя у картинках. Не вмієш малювати — не страшно. Кальки найпопулярніших сюжетів ходили в кожній частині по руках. Наприклад, «Новобранці прийшли». На малюнку зображений «дід», який «в обмін» на нове обмундирування, видане молодому солдату, всучив йому старе «щасливе», щоб, мовляв, парубійку добре служилося (грубе, до речі, порушення військової дисципліни). Або картинка «Новорічне свято», коли відбій був не о 22.00, як звичайно, а о першій годині після півночі. В армії доводилося зустріти всього два Нових роки. Тому призваних восени командири лякали: «Ти в мене після Нового року звільнишся!». Але коли вже пішов у запас — це назавжди. Недарма обов’язковою була калька: поїзд, який везе дембеля додому, а позаду чорт, який зав’язує вузлом рейки. І підпис: «Зворотного шляху немає». Його й справді немає, особливо зараз, коли Збройним силам України не виділяють грошей на навчальні збори для тих, хто перебуває в запасі. Так звані партизани, які колись нібито підвищували рівень бойової підготовки на зборах, а насправді місяць клеїли дурня на казенних харчах, відійшли в минуле. Незважаючи на те, що фотосправа зробила крок далеко вперед, у нинішніх солдатів вмирає традиція робити армійські альбоми. Сумно... Адже вони — не лише пам’ять про нелегкі, але, мабуть, не найгірші роки життя, але й частина того, що раніше називали «військово-патріотичним вихованням». Вже нікого не дивує, що здоровило, який «закосив» від армії, пишається собою набагато більше, ніж той, хто чесно відслужив призначений термін: мовляв, ти — лох, не зміг «відмазатися», а от я... Але справа ж не в тому, збирається хтось на нас нападати чи ні. Армійські будні загартовують хлопця, роблять з «маминого синка» чоловіка, здатного знайти гідний вихід у будь-який життєвій ситуації. Недарма є вираз: солдатська кмітливість. В армії ми не тільки засвоїли бойову техніку, але й навчилися майстерно володіти голкою, прати у холодній воді й без мила замаслене «хебе», лагодити кирзачі, не маючи швацького інструмента, дізналися, як з допомогою шматка дроту і пари лез для гоління закип’ятити казанок води і як розвести вогнище без сірників. А що стосується рідкісних свят, вихідних і звільнень, то саме вони допомагають «на гражданці» цінувати навіть невеличкі радості буття. Тому пригадаємо ще один вислів: «Армія — велика школа життя. Але краще її пройти заочно». І не погодимося з ним.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також