Художник Тарас Більчук: «В Америку я взяв із собою в’язку пензлів і 20 метрів полотна»

2446 0

Одним з авторів мистецького проекту «Різдвяні дари» був американо-рівненський художник Тарас Більчук. Уродженець Рівненщини був одним з активних діячів студентських акцій протесту 90-х років, мав виставки у Львові, 13 років працював у США, де мав власну студію «Vision & Art». А рік тому повернувся в Україну, залишивши за океаном більшу частину картин, оселився у старій батьківській хаті біля Здолбунова й почав працювати над творчими, проте неприбутковими проектами.

— «Різдвяні дари» почалися у 1992 році, напередодні свята Андрія. Тоді було близько 50 учасників, непрофесійні та професійні художники. Подібний проект я робив у США, на базі однієї великої української громади у Вашингтоні. Щоправда, тоді це не називали «Різдвяні дари», але принцип був той самий. Я цього року відзначаю 30 років своєї творчої діяльності. У 1978 році у Рівному я закінчив приватну художню студію, потім Львівську академію мистецтв, перед тим вчився на дизайні у Білорусі, а вже у США почав навчання на магістра. — А як ви потрапили у США? — У Львові я разом із Маркіяном Іващишиним був одним з ініціаторів створення «Студентського братства». 12 днів голодував на відомій «Революції на граніті». Був редактором одного з перших українських незалежних «самвидавів» «Горнило» — тоді ми перші надрукували про приїзд в Україну патріарха Мстислава. І саме тоді уся культурна еліта, священики, котрі приїхали з митрополитом, побували на кількох виставках молодих художників — купували вишивку, картини, що нам було приємно з фінансового погляду. Потім я робив дипломну роботу — вітражі — у церкві, яку благословив Мстислав, і коли він помер, мене відрядили у США на похорон. Там я зустрів людей, котрі свого часу були на наших виставках, які й запропонували там залишитись. Я взяв тоді з собою в’язку пензлів і 20 метрів полотна. Спочатку я написав серію картин на тему голодомору, серію «Два береги», коли Мазепа з козаками перепливає Десну — тим самим хотів показати, звідки почалася еміграція, а також серію портретів, малюнків. Це все я вперше виставив на персональній виставці у Нью-Йорку в 1993 році — відкрив у грудні, а діяла вона до кінця січня 1994-го. — А ту виставку бачила лише українська діаспора? — Нью-Йорк тим і цікавий, що лише офіційних художників там 300 тисяч, а неофіційних — мабуть, кожен другий. Це місто митців та музикантів. Там є частина міста, «East village» («Західне село»), яка буквально живе тими виставками. Тоді мене розрекламували по всьому тому містечку, і відвідали її безліч людей. Причому, мені одразу запропонували серію виставок Америкою, своєю творчістю я підняв гарний пласт — історичний та політичний, що для мене не було новим, адже я був активним діячем громадського життя в Україні. Взагалі, я не збирався залишатись у США, планував зробити ті декілька виставок і повернутись — в Україні у мене залишилася родина, бізнес. Проте в 1994 році почалися якісь незрозумілі репресії. Почали загадково гинути молоді люди, котрі брали активну участь у політиці — секретар Народного руху, один із студентських братчиків, який займався фондами, інші люди. У мене з’явились сумніви. Тому з часом я забрав сім’ю до себе. Донька зараз теж займається живописом, а 15-річний син — хокеїст, грає в юнацькій команді «Амерікен Девілз» із 19-річними хлопцями. — Багато хто з емігрантів в Америці змушений займатися чим завгодно, щоб хоч щось заробити. А вас годувала лише творчість? — Здебільшого я робив портрети, почалося все з портрета Мстислава. Також оформляв церкви. У той час померло багато відомих художників, і, можливо, мені вдалося зайняти ту прогалину українського образотворчого мистецтва. Я створював сотні картин. В одній з найкращих моїх серій «Україна моя сонячна», за мотивами творів Шевченка, картини коштували 25-30 тисяч доларів. У США штампуванням якогось стилю не здивуєш, там багато що зображують у модерновому стилі. Я подумав, чим наші козаки не є модерновими? Тому почав робити картини на українську патріотичну тематику в модерні. Одна з перших таких робіт, «Іван Сірко», знаходиться в українському музеї в Нью-Йорку. А «Козак Мамай» навіть латиноамериканцям сподобався, бо він був схожий на їхнього якогось генерала. Один з них купив картини з серії «Голодомор» для якоїсь клініки. Одну з картин придбали навіть для японської галереї. Окрім того, мої роботи виставлялися в університетах, де я проводив майстер-класи. — Як бачимо, справи у США йшли досить вдало. То чому ж ви повернулися? — Я ніколи не вважав Америку своїм новим домом. Я був душею в Україні. Всі ті 13 років я мешкав у США тимчасово, адже завжди хотів додому. Зараз живу в старій батьківській хаті в селі Корчів Здолбунівського району, займаюся творчістю. Цьому селу майже 500 років, тому за океаном я жартував, що моє село «старіше за всю Америку».


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також