«Куля» летіла в Ірак довести, що вона не жінка, а солдат

2014 0

Жінка на війні — тема делікатна, болісна. Приводять дам на війну різні мотиви, переважно матеріальні. Санінструктора з Житомира старшого сержанта Віру Петрик підштовхнуло до такого кроку саме безгрошів’я. Батьки літні, двох дітей-підлітків виховувала без чоловіка. А в Іраку, хоча у наших мало не найнижчі, у порівнянні з іншими національними контингентами, оклади, є шанс заробити. Хто ж знав, що звичайна операція з розмінування боєприпасів 9 січня під Ес-Сувейрою стане для Віри і семи її товаришів по службі фатальною...

Жінка на війні — тема делікатна, болісна. Приводять дам на війну різні мотиви, переважно матеріальні. Санінструктора з Житомира старшого сержанта Віру Петрик підштовхнуло до такого кроку саме безгрошів’я. Батьки літні, двох дітей-підлітків виховувала без чоловіка. А в Іраку, хоча у наших мало не найнижчі, у порівнянні з іншими національними контингентами, оклади, є шанс заробити. Хто ж знав, що звичайна операція з розмінування боєприпасів 9 січня під Ес-Сувейрою стане для Віри і семи її товаришів по службі фатальною... Але тягнуть з мирного життя на війну і прагнення самоствердитися, перевірити себе в екстремальних умовах, жага пригод. У характері в деяких непосид — авантюрна жилка, яка відрізняє від «маминих-татових дочок» і тих, хто встиг обзавестися власними сім’ями. Їх непереборно тягне туди, де спекотно в прямому і переносному значенні і куди наполегливо відмовляють їхати люди бувалі. Санінструктором, телефоністкою, перекладачкою, ким завгодно, тільки б нюхнути пороху. Про одну з них, до речі, товаришку по службі Віри Петрик, випадково почув від бійців 72-го батальйону.

У вогонь і воду Була в молодої киянки Надії Кравченко (прізвище змінене), яка працювала на вузлі зв’язку Управління залізничних військ, мрія — стати десантником. Навела довідки і поїхала в Житомир, у 95-ту аеромобільну бригаду, де і сьогодні служить чимало миротворців. Слово за слово, «зайнялася» Іраком, вирішивши будь-що-будь відправитися туди. Як розповідали товариші по службі, у підготовчому навчальному центрі її не дуже поважали — Надя виявилася міцним горішком з досить складним, суперечливим характером. Не в тому сенсі, що шукала поблажок, привілеїв, з цим саме було навпаки — йшла напролом у вогонь і у воду, бралася за будь-яку роботу. Коня на скаку зупинить, у палаючу хату ввійде — це про неї. Не дивно, що за Надею незабаром міцно закріпилися цілком підходящі прізвиська «Солдат Джейн» і «Куля». При нагоді була гостра на слівце, про накази і команди, що здавалися дубовими, відгукувалася різко, що в армії, звісно, не заохочується. До неї, як і до інших, придивлялися, і чим ближче був термін відправки в Ірак, тим більше виникало сумнівів щодо її включення до складу 7-ї бригади, яку готували на зміну 6-й омбр. Начальник штабу батальйону майор Олег Гуляк зі скрипом (спочатку категорично відмовлявся говорити на цю тему) зізнався мені, що ще в Україні інтуїтивно відчував у Кравченко якусь непередбачуваність, некерованість: — Вона потрапила сюди тільки завдяки комбату Олегу Матіжеву, царство йому небесне — це він наполіг, що з Наді вийде гарний боєць. А я не вірив і заперечував. Час показав, що начштабу, який змінив загиблого в тому ж теракті, що й Петрик, Матіжева, не помилився. Втім, проявилося це не відразу.

«Вона була нам як сестра...» Не тільки під час навчання, але й тут, на нашій базі «Зулу» біля Сувейри, в аж ніяк не тепличних умовах, стрілець Кравченко показала незвичайні вольові якості. — Ставилася до обов’язків сумлінно, відповідально, — розповідав замкомандира 3-ї роти з гуманітарних питань капітан Сергій Паламарчук. — Важкої, брудної роботи не боялася. У нас же як буває? Жінку в армії, як правило, захищають від фізичних навантажень, бережуть. А тут, в Іраку, всі рівні. Надя це постійно підкреслювала, не раз говорила: «Я не жінка, я солдат». Йде розвантаження, хлопці ще тільки закочують рукави, а вона, не чекаючи наказу, сама береться за діло, можна сказати, приклад іншим показуючи. Могла сама двигун БТРа перебрати, колесо при необхідності замінити. Її не потрібно було просити, підганяти — сама йшла і табір охороняти, і виїжджала на патрулювання з нарядами. (Люди, з якими довелося про «Кулю» розмовляти, якось не дуже охоче розповідали, чому її перевели з 1-ї роти в 3-ю. Нібито в батальйоні проходила реорганізація, зменшили кількість взводів, і Савченко потрапила під скорочення. Але один боєць уточнив, що норовлива, не в міру ініціативна, яка не дає себе в образу дівчина прийшлася не до смаку ротному, і той випросив комбата позбавити його від постійного головного болю). Втім, у цілому згадували її тепло: — Віра Іванівна Петрик була для багатьох з нас мамою, а Надя сестрою, — відгукувався днювальний 1-їй роти. — До неї завжди можна було звернутися за порадою, не ховаючись, по душах поговорити, вона жодного разу не відмахнулася, а головне — скрізь і завжди повторювала, що такий же солдат, як інші, ніяких знижок. Коли її перевели, це відразу відчули.

Після свята Служба в обмеженому просторі, та ще й на чужині, вдалині від дому, рідних, природно, накладає свій відбиток. Але й у реальних бойових умовах («Зулу» постійно обстрілювали, виїзди на патрулювання за межі табору теж поєднані з чималим ризиком) люди не черствіють душею, а чоловіки залишаються галантними й уважними. — Восьмого березня ми поздоровили наших жінок зі святом, квіти подарували, які привіз перекладач-араб із Сувейри, — продовжує Сергій Паламарчук. — І ніщо не передвіщало якихось несподіванок, сюрпризів. А вранці наступного дня кинулися — немає нашої Наді... Думаю, зайве пояснювати, який це викликало переполох: зник боєць, та ще й дівчина, причому настільки помітна, неординарна особистість, як «Куля»! Обшукали кожен куточок табору, опитали всіх, включаючи допоміжний персонал із залучених до госпобслуги малайців, індусів, пакистанців, ну й арабів, звісно. Наташа Копач, стрілець-санітар, з якою Надія ділила кімнату після загибелі Віри Петрик, теж була не в курсі. Коли прокинулася, говорить, сусідки вже не було. Ну ніби крізь землю провалилася. Передумали-перебрали найгірше, що тільки приходить у голову, аж до того, що викрали, взявши в заручниці, або вбили, а тіло сховали... Про НП доповіли по команді в головний базовий табір «Дельта» під Ель-Кутом, звідти — у Київ, у Міноборони і Головкомат Сухопутних військ! Там теж занепокоїлися: нещодавно теракт, тепер ось — безвісти зникла. Лихо за лихом.

Зірвало дах? Що відчув тоді Олег Гуляк, напевно, зрозуміло кожному (мабуть, тому він з таким небажанням і явним роздратуванням відповідав на мої запитання, уникаючи конкретики і повторюючи про Надіні «понти»). Та й не тільки комбат — всі, хто знав «Кулю», переживали добряче. Але ще більше потрясіння вони відчули, коли через декілька годин на зв’язок з командуванням табору вийшли американці в Хілі, що за 50 км від Сувейри: «У нас тут знаходиться ваш солдат. Живий. Вірніше, жива. Приїжджайте...» Одразу спорядили конвой. Через годину були на місці. І одержали свою пропажу цілою-неушкодженою. Усіх цікавили, по суті, два запитання. Перше — як Надії вдалося непоміченій покинути територію табору, що охороняється, і друге — навіщо це зробила. — Вона добре знала периметр, систему охорони, сама не раз чергувала на вишці і, певне, десь відшукала слабку ланку, яка дозволила безперешкодно зникнути, — сказав старшина 3-ї роти Сергій Вулпе. — Та ніхто у страшному сні уявити не міг, що вона на таке зважиться. Це ж небезпечно. — Виходить, обхитрила не тільки людей, але й інженерно-технічні засоби охорони, розтяжки, які на підступах до табору встановлені, щоб запобігти доступу сторонніх до території ззовні? — Очевидно, так, — погоджується капітан Паламарчук. — До того ж, йшла вночі, коли табір спав... Мені вже інші військові розповідали, що таким дивним чином «Куля» перевіряла систему безпеки «Зулу», а заодно хотіла насолити командирам, які ставилися до неї не кращим чином. Ходили чутки, що Кравченко навіть гранату прихопила — на випадок, якби потрапила в полон до бойовиків, готова була підірвати себе разом з ними. Ті, з ким спілкувався, факт заперечили, мовляв, зброя і боєприпаси зберігалися на базі надійно... Ще розповідали, що після теракту 9 січня в дівчини «зірвало дах». Мовляв, близько до серця сприйняла загибель і поранення бойових товаришів, була пригнічена, подумувала про дострокове повернення додому. Пояснення, яке вона сама дала своєму «самоходу», виглядає і зовсім трагікомічно, по-дитячому: — Вона зізналася, що хотіла подивитися Ірак. Але оскільки служба не дозволяла це зробити, вибрала саме такий спосіб — покинути частину, — ділився Паламарчук...

Зірка екрана Подія, нагадаємо, сталася 9 березня. За канонами військової служби, скоєний Кравченко вчинок підпадає під статтю КК України. Проте притягати до карної відповідальності Надію не стали — покарали в дисциплінарному порядку і через тиждень відправили найближчим Іл-76 на батьківщину (саме починалася чергова ротація). Їй залишалося служити менше двох місяців. Співрозмовники вважають: до «Кулі» поставилися більш ніж гуманно, незважаючи на те, що провина очевидна, і заходи впливу до будь-якого військовослужбовця-чоловіка були б набагато суворіші. Списали на особливості жіночого характеру, нестійку психіку (але якщо це так, куди дивилися військові медики перед відправленням, залишається рівнянням з невідомими). Інформацію про НП з Кравченко, як завжди, засекретили, в Україні про неї знало обмежене коло осіб. Цікавий штрих — незадовго до події наше військТБ навіть зняло сюжет, де Надія фігурувала як позитивна героїня нелегких ратних буднів українського контингенту. Програма пішла в ефір, ну а потім сталося те, що сталося. Наші в Іраку тепер теж дивляться вітчизняні телеканали. Сюжет, м’яко кажучи, сприйняли неоднозначно.

Дзвінок з минулого У Ес-Сувейрі ми розмовляли про Надю і з миротворцем Михайлом Доценком. Хлопець попросив: — Обов’язково зустріньтеся, коли повернетеся в Київ. Незвичайна людина, таких не буває... Але, почувши по телефону, що телефонують з газети, незвичайна людина спілкуватися з журналістом не побажала. Кравченко сказала лише, що притягати її до відповідальності не було за що («Була відсутня в частині всього дев’ять годин, однак оголосили сувору догану»), правду про Іраку писати тяжко («І ви і не напишете! «), а командира батальйону Гуляка знати не знає («У мене був один комбат — Матіжев, він загинув, і все»). Коли задав пряме запитання, в ім’я чого варто було і чи варто було так безглуздо ризикувати, пускаючись у небезпечну нічну подорож, дівчина моментально відреагувала: — Ви ще скажіть, що я агент ФБР або ЦРУ! Відвертої розмови не вийшло, і шкода. Було дуже схоже, що дзвінок, який повернув Надію до березневих подій, чимало її засмутив. І справді, чого ворушити минуле...

У війни не жіноче обличчя Майже місяць тому в Україну повернулася заключна партія особового складу 7-ї омбр. Незважаючи на зливу, зустрічали її з усіма військовими почестями, оркестром, квітами, словами подяки за чесно виконаний обов’язок. Після урочистої церемонії підійшов до Головнокомандувача Сухопутних військ ЗСУ, генерал-полковника Миколи Петрука. Хотілося почути, чи так вже потрібні в Іраку наші жінки. — Посилати їх туди не потрібно, — різко відреагував Головком. — Вони повинні виконувати свої функції, жіночі. Жінкам там дуже і дуже тяжко. — Однак посилаєте! — заперечив у відповідь. — Ну, медиків, без них не обійдешся. А на інших посадах повинні бути тільки чоловіки. — Повинні, але просочуються і жінки. — А де ви їх бачили? — підробно здивувався Микола Миколайович. — У Сувейрі. — А, маєте на увазі цю, — забарився Головком, напевне, згадуючи прізвище. — Я навіть не знаю, як вона туди проскочила. І зарекомендувала себе вам відомо, як... Розповідати про Надію генерал не мав ані часу, ані бажання. Отож спеціально для нього, вже під завісу повідомимо: Кравченко збирається вступати до вищого військового навчального закладу, щоб стати льотчиком. Вгадаємо з трьох разів, чи вдасться це «Кулі».


Поділися з нами новиною! Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також