Вистава складається з двох, не пов’язаних за сюжетом, дій. Катерина Васильєва, котра є в центрі сюжетів обох частин, грає жінок, мабуть, дуже схожих на себе — владних, самотніх, які люблять маніпулювати людьми. Спочатку вона втілюється у відому актрису, яка зухвало грається з молодим журналістом, котрий маскується спочатку під побитого злодіями випадкового перехожого, а потім під закоханого студента-мистецтвознавця, аби тільки отримати бажане інтерв’ю. В другій дії Васильєва — це вже стара немічна «жінка-язва», яка знущається з медсестри — молодої актриси МХАТу Юлії Рогачкової. «Ігри жінок» відкрили рівенському глядачу Васильєву як незвичайну, талановиту актрису. Між тим, Васильєва не лише неординарна актриса, а й досить неординарна людина. Вже років десять вона працює скарбником храму Софії, премудрості Божої в Москві, є глибоко віруючою людиною. Навіть свій гонорар за виставу у Вінниці вона пожертвувала Почаївській лаврі, куди актори заїжджали дорогою в Рівне. А ось Єфремов, на відміну від усамітненої Васильєвої, виявився таким, як і на сцені — енергійним, компанійським, і було зрозуміло, в якій родині він виріс.
— Кшиштофа Зануссі я знаю іще з 1985 року, коли знімався у фільмі «Люк» його учня Анджея Черневськи, — охоче розповів журналістам Михайло Єфремов після вистави. — Тоді він мав знімати якусь картину, але щось зірвалося. Зануссі приніс ці п’єси моєму батькові, але захотів, щоб у них грала Катерина Васильєва. Працювалося з цими метрами чудово, адже ми, можна сказати, родичі — вона моя кума.
— Розкажіть про саму виставу.
— З цією виставою взагалі смішна ситуація. Грати ми її почали в 1992 році, коли тільки реформи Гайдара почались. Тоді, після радянської влади, нам теми багатства і бідності були незрозумілими. З просуванням реформ ми поступово розуміли, про що ж п’єса. Відпустили ціни — стало зрозуміліше. Потім друзі стали олігархами — ще ясніше. Тоді було зіграно більше на нервах, але зараз вже собаку на цьому з’їли.
— Останнім часом ви багато гастролюєте саме з «Іграми жінок»…
— Так, адже це приємна література, режисура. Це не супермодний мюзикл. Навіть не драма і не комедія, просто людські історії. Хоча для мене друга дія, звичайно, більше комедійна, де я граю придурка.
— У цій виставі працює декілька складів, незмінною залишається лише Васильева. Якби її замінили, вистава втратила б від цього?
— Я думаю, вистави взагалі не було б. Це її вистава, ми там лише «на підхваті».
— Ви часто гастролюєте з цим спектаклем?
— Я б не сказав, що так вже часто. Бо є Андрій Панін, Саша Васютинський. А так виставу побачила Росія, Україна, Німеччина, Франція.
— Невже ви там розмовляєте німецькою?
— Чому, російською. В принципі, мова не має значення. Хоча сьогодні мені хотілося замість «наверное» казати «мабуть».
— А в Україні ви часто буваєте?
— В Києві були з цією виставою років два тому. В Харкові, Донецьку був. А в Західній Україні я вперше.
— Повернемося до олігархів. Ви нещодавно грали таку особу… Не намагалися вжитися в роль з допомогою своїх друзів?
— Зараз також в «Антикілер — 2» у мене три сцени. Взагалі, я нічого не розумію у фінансових речах. Пропозиція Єгора Кончаловського для мене була несподіваною. Я йому казав: «Єгоре, який я банкір! Я і гроші — речі несумісні. Але він весела талановита людина, а з такими завжди приємно працювати».
— Де вам більше подобається працювати — в кіно чи в театрі?
— Звісно, в театрі, бо кінематограф — це мистецтво режисера, а театр — мистецтво актора. Хоча я вже достатньо наївся репертуарного театру, по тридцять вистав на місяць.
— Бажання очолити якийсь театр немає?
— Я колись три роки вже керував театром-студією. Це дуже важка справа, бо ти відповідаєш за долі людей. Приємного в цьому мало. Тому зараз мені краще бути вільнонайманим актором та режисером.
