«Вони жили довго й щасливо, і померли в один день». Життя мешканців села Великий Житин Рівенського району Галини та Миколи Пасічників можна підсумувати саме цією фразою. Адже їхні серця, які протягом 34 років спільного життя завше були сповнені любов’ю і турботою одне про одного, перестали битися в один день — 29 січня цього року.
«І помремо ми з тобою в один день» Мешканка Бармаків Галина та великожитинець Микола познайомилися у 17-річному віці. Вони обоє пішки поверталися з Рівного додому, і спілкування з дівчиною Миколі видалося таким цікавим, що він почав їздити до неї на побачення. Ніколи не приїжджав з порожніми руками: постійно балував свою обраницю дорогими цукерками, і мама Галини не раз говорила доньці, мовляв, раз зараз має гроші, щоб купити такі цукерки, то вміє заробляти, а з таким парубком не пропадеш. Чотири роки зустрічей Миколи з Галиною привели до весілля. Сімейне життя у них склалося. Обоє були вірними і турботливими, не уявляли одне без одного життя. Втім, не зразу послав їм Бог діточок. Перший малюк помер невдовзі після народження, а далі протягом шести років вони не мали дітей. Тож коли народився у 1977 році син Андрій, а через рік і сім місяців ще й донька Олена, душі в них не чаяли. Зробити для дітей старалися все, що могли. «Коли ми одружилися, нам ніхто не помагав, — не раз говорила Галина доньці. — То хочу, щоб ви з Андрієм щось мали, а не ходили по світу з торбою чи, як я колись, у заштопаній білизні». Потихеньку котилося їхнє життя. Росли діти. Будувався дім. Микола працював далекобійником, тож непогано заробляв. Все зароблене до копійки віддавав у сім’ю. Галина була бухгалтером в обласній лікарні та начальником рахункового відділу, мала щиру вдачу і охоче відгукувалась, якщо комусь потрібно було допомогти. Жодної серйозної сварки за роки спільного життя не було між подружжям, а навіть якщо й виникала конфліктна ситуація, то вже через п’ять хвилин після цього Пасічники продовжували мирно спілкуватися. У любові й повазі вони виховували й дітей, вчили турбуватися одне про одного. А ще Пасічники завжди і скрізь ходили разом: у гості, на весілля. Микола мав веселий характер, любив пожартувати, розказати при нагоді гумореску чи анекдот, знав напам’ять майже усі твори Шевченка, тож охоче їх декламував. Не раз у вирі застілля говорив жартома до своєї коханої Галини: «І помремо ми з тобою, мати, в один день». Галина зупиняла його, мовляв, що ти таке дурне говориш, у нас же діти, їм треба допомогти. І ніхто й подумати не міг тоді, що ці слова стануть пророчими.
У сні до Галини прийшла покійна мати Незадовго до смерті Галині приснився сон: її покійна мати давала їй подарунок, втім, вона його не взяла, але мати взяла у когось подарунок для неї, ще й приказувала: «Дайте подарунок моїй Галі». Сон викликав тривогу. Втім, зосереджуватись на цьому не було коли. Адже більше Галина турбувалася про дітей та чоловіка, ніж про себе. Про Миколу й було чого хвилюватися, адже він хворів. Лікарі констатували у нього ішемічну хворобу серця, тож не раз його доводилося рятувати від серцевих нападів. «Якщо батько вмре, то і я вмру», — казала не раз Галина доньці, бо не уявляла свого життя без Миколи. Втім, останнім часом і в неї самої почало поболювати серце. Вона ніколи не мала звички скаржитися на свої болячки: не хотіла, щоб за неї переживали. Втім, цього разу їй довелося пройти курс лікування. Добре, що працювала в лікарні, тож відразу на місці могла пройти необхідний курс лікування, щоб налагодити серцевий ритм (а у жінки була аритмія). Лікарі наполягали на госпіталізації, але Галина лягати в лікарню відмовилася.
Їх поховали в одній могилі В той злощасний день 29 січня Олена з семимісячною донькою Юлею збиралася з Рівного, де живе з чоловіком, приїхати в гості до батьків у Великий Житин. Тим паче, що зранку мама по телефону попросила її про це, бо скучила за онучкою. Олена попрохала брата Андрія, який працює водієм у центрі екстреної медичної допомоги, завезти їх з донькою в село до батьків. Андрій був у той день на чергуванні, але на годинку відпросився, щоб виручити сестру. Коли під’їхали до будинку батьків, а це було близько восьмої години вечора, їх здивувала відсутність світла в домі. Олена з Андрієм вирішили, що, можливо, світло автоматично вимкнулося від перенагріву електропроводки чи батьки пішли до сусідів, щоб зателефонувати до них у Рівне. Брат, оскільки жив разом з батьками, відчинив двері в хату, але ні батька, ні матері ніде не було. Врешті, він підійшов до літньої кухні. І його охопив жах: здалося, що відчинить зараз двері і обоє батьків будуть мертвими. Зусиллям волі подолавши це відчуття, Андрій зайшов до літньої кухні. Те, що побачив, не могло не шокувати. На підлозі обличчям донизу лежав мертвий батько, поруч — мама. Мама ще була жива, тому вони з сестрою кинулися робити їй штучне дихання, непрямий масаж серця. Завезли в реанімацію обласної лікарні й ще майже годину медики боролися за її життя. Втім, видно жити їй без чоловіка не хотілося. Тож всі зусилля були марними. Експертиза констатувала, що Микола Пасічник помер миттєвою смертю від тромбофлебіту, а в його дружини, яка зайшла в літню кухню і застала чоловіка мертвим, не витримало серце. У понеділок 31 січня 54-річних Галину та Миколу Пасічників поховали разом в одній могилі. Їхній похорон припав якраз на 34-ту річницю з дня їхнього весілля. — Ніколи не могла й подумати, що ховатиму батьків в один день, — говорить їхня донька Олена. — І досі не можу повірити, що їх немає. — Вони були як ті лебеді кохання, — додає Андрій. — Адже лебідь, коли гине його пара, теж більше не живе. А наші батьки дуже любили одне одного.
