«І помремо ми з тобою в один день»
Мешканка Бармаків Галина та великожитинець Микола познайомилися у 17-річному віці. Вони обоє пішки поверталися з Рівного додому, і спілкування з дівчиною Миколі видалося таким цікавим, що він почав їздити до неї на побачення. Ніколи не приїжджав з порожніми руками: постійно балував свою обраницю дорогими цукерками, і мама Галини не раз говорила доньці, мовляв, раз зараз має гроші, щоб купити такі цукерки, то вміє заробляти, а з таким парубком не пропадеш. Чотири роки зустрічей Миколи з Галиною привели до весілля. Сімейне життя у них склалося. Обоє були вірними і турботливими, не уявляли одне без одного життя. Втім, не зразу послав їм Бог діточок. Перший малюк помер невдовзі після народження, а далі протягом шести років вони не мали дітей. Тож коли народився у 1977 році син Андрій, а через рік і сім місяців ще й донька Олена, душі в них не чаяли. Зробити для дітей старалися все, що могли. «Коли ми одружилися, нам ніхто не помагав, — не раз говорила Галина доньці. — То хочу, щоб ви з Андрієм щось мали, а не ходили по світу з торбою чи, як я колись, у заштопаній білизні». Потихеньку котилося їхнє життя. Росли діти. Будувався дім. Микола працював далекобійником, тож непогано заробляв. Все зароблене до копійки віддавав у сім’ю. Галина була бухгалтером в обласній лікарні та начальником рахункового відділу, мала щиру вдачу і охоче відгукувалась, якщо комусь потрібно було допомогти. Жодної серйозної сварки за роки спільного життя не було між подружжям, а навіть якщо й виникала конфліктна ситуація, то вже через п’ять хвилин після цього Пасічники продовжували мирно спілкуватися. У любові й повазі вони виховували й дітей, вчили турбуватися одне про одного. А ще Пасічники завжди і скрізь ходили разом: у гості, на весілля. Микола мав веселий характер, любив пожартувати, розказати при нагоді гумореску чи анекдот, знав напам’ять майже усі твори Шевченка, тож охоче їх декламував. Не раз у вирі застілля говорив жартома до своєї коханої Галини: «І помремо ми з тобою, мати, в один день». Галина зупиняла його, мовляв, що ти таке дурне говориш, у нас же діти, їм треба допомогти. І ніхто й подумати не міг тоді, що ці слова стануть пророчими.
У сні до Галини прийшла покійна мати
Незадовго до смерті Галині приснився сон: її покійна мати давала їй подарунок, втім, вона його не взяла, але мати взяла у когось подарунок для неї, ще й приказувала: «Дайте подарунок моїй Галі». Сон викликав тривогу. Втім, зосереджуватись на цьому не було коли. Адже більше Галина турбувалася про дітей та чоловіка, ніж про себе. Про Миколу й було чого хвилюватися, адже він хворів. Лікарі констатували у нього ішемічну хворобу серця, тож не раз його доводилося рятувати від серцевих нападів. «Якщо батько вмре, то і я вмру», — казала не раз Галина доньці, бо не уявляла свого життя без Миколи. Втім, останнім часом і в неї самої почало поболювати серце. Вона ніколи не мала звички скаржитися на свої болячки: не хотіла, щоб за неї переживали. Втім, цього разу їй довелося пройти курс лікування. Добре, що працювала в лікарні, тож відразу на місці могла пройти необхідний курс лікування, щоб налагодити серцевий ритм (а у жінки була аритмія). Лікарі наполягали на госпіталізації, але Галина лягати в лікарню відмовилася.
Їх поховали в одній могилі
В той злощасний день 29 січня Олена з семимісячною донькою Юлею збиралася з Рівного, де живе з чоловіком, приїхати в гості до батьків у Великий Житин. Тим паче, що зранку мама по телефону попросила її про це, бо скучила за онучкою. Олена попрохала брата Андрія, який працює водієм у центрі екстреної медичної допомоги, завезти їх з донькою в село до батьків. Андрій був у той день на чергуванні, але на годинку відпросився, щоб виручити сестру. Коли під’їхали до будинку батьків, а це було близько восьмої години вечора, їх здивувала відсутність світла в домі. Олена з Андрієм вирішили, що, можливо, світло автоматично вимкнулося від перенагріву електропроводки чи батьки пішли до сусідів, щоб зателефонувати до них у Рівне. Брат, оскільки жив разом з батьками, відчинив двері в хату, але ні батька, ні матері ніде не було. Врешті, він підійшов до літньої кухні. І його охопив жах: здалося, що відчинить зараз двері і обоє батьків будуть мертвими. Зусиллям волі подолавши це відчуття, Андрій зайшов до літньої кухні. Те, що побачив, не могло не шокувати. На підлозі обличчям донизу лежав мертвий батько, поруч — мама. Мама ще була жива, тому вони з сестрою кинулися робити їй штучне дихання, непрямий масаж серця. Завезли в реанімацію обласної лікарні й ще майже годину медики боролися за її життя. Втім, видно жити їй без чоловіка не хотілося. Тож всі зусилля були марними. Експертиза констатувала, що Микола Пасічник помер миттєвою смертю від тромбофлебіту, а в його дружини, яка зайшла в літню кухню і застала чоловіка мертвим, не витримало серце.
У понеділок 31 січня 54-річних Галину та Миколу Пасічників поховали разом в одній могилі. Їхній похорон припав якраз на 34-ту річницю з дня їхнього весілля.
— Ніколи не могла й подумати, що ховатиму батьків в один день, — говорить їхня донька Олена. — І досі не можу повірити, що їх немає.
— Вони були як ті лебеді кохання, — додає Андрій. — Адже лебідь, коли гине його пара, теж більше не живе. А наші батьки дуже любили одне одного.
