Леонід Матюхін: «Люди втомились від війни»

Коли буваєш на передовій, не дивуєшся тому, що десь неподалік йде стрільба, гатять гармати та міномети, а наші хлопці в цей час вечеряють, сплять або ж займаються побутовими справами. Для них ця війна — це частина їхнього життя.

Та цього разу, прибули до одного з блок-постів, що в районі Дебальцево, у бліндаж якого попала ворожа міна. Бог вберіг хлопців, бо саме в цей момент жоден з них не знаходився там. Бліндаж рознесло вщент, якимось дивним чином вціліла тільки труба від буржуйки, тож, можна сказати, що наші захисники народилися у сорочці. Загалом терористи тоді здійснили близько п’ятнадцяти пострілів з гранатометів. Але, ймовірно, завдяки сильному вітру міни розліталися дуже широко і ворог, крім бліндажа, нічого не знищив, ніхто не був поранений. Загалом, обстріли тут відбуваються майже щодня, по декілька разів на день. Хлопці відмічають, збільшується обстрілів наших блок-постів після надходження так званої «гуманітарної допомоги» з боку Російської Федерації. Командир взводного опорного пункту Денис Чабанчук розповів: «Рази в три-чотири збільшилася кількість обстрілів після надання того, що на тій стороні називають гуманітарною допомогою. Особливо сильно обстрілювали 6 грудня, ніби хотіли зробити нам такий своєрідний «подарунок». Розпочали близько шостої ранку і гатили до третьої ночі. Міномети, АГС, постійно діяли снайпери. А те, що безперестанку гатить їхня артилерія, це характерна ознака того, що ніяких особливо незаконних збройних формувань немає, а працює дійсно регулярна армія. Особливо багато обстрілів відбувається ще й за 3-4 дні до перемир’я, ймовірно для того, щоб захопити якийсь район і вже не втрачати його після якихось мирних домовленостей».

Зустрів на передовій я і свого земляка — Максима Семенюка з села Бичаль Рівненської області. Вже другий раз він в зоні АТО. «Мене призвали 8 місяців тому, — розповів Максим. — Я навіть і не намагався «відкосити», хоча знаю, що таких багато. Та вважаю, що нехай краще я піду, чим мій батько. Нехай служать молоді, а не старші люди, хоча знаю, що є думка і зовсім протилежна. Звісно ж мої рідні не відмовляли мене йти захищати Вітчизну, бо хто, як не ми зможе зупинити навалу ворога, який хоче розшматувати Україну. Я добре розумію хвилювання мами, розумію, як їй важко, але по-іншому не можу. Місцеві жителі інколи нам пропонують допомогу, але в нас, завдяки волонтерам всього вистачає і ми завжди ділимося з місцевими». Після спілкування з нашими хлопцями ми відправилися до села, де вогнем артилерії терористів знищено будинки місцевих. Спілкуючись з ними, стає зрозуміло, що люди втомилися від війни і хочуть лише одного — її завершення. Саме під час розмови з ними розпочали працювати ворожі «Гради», а потім і міномети. Щоправда, цього разу вони не долітали до того населеного пункту, в якому ми були, і, схоже, падали десь там, звідки ми повернулися десять хвилин тому. Місцеві сховалися у підвалі, покликали наших колег-журналістів і сиділи там до завершення обстрілів. Я ж, разом з військовими, чий блок-пост був неподалік, стояли на вулиці і слухали «музику» війни, яка, десь там недалеко, можливо несла смерть. І в цей час, коли я знімав відео, щоб ще раз показати людям, звідки і хто стріляє, вдалині побачив, що ремонтники, які займалися відновленням лінії електропередачі, навіть не припиняли своєї роботи. Війна вже стала частиною і їхнього життя. У будь-яку мить снаряд чи міна могли влучити в тих людей, але вони попри все хотіли зробити свою роботу. Відразу після закінчення обстрілів на вулиці з’явилися діти, які посміхалися нам і привітно махали руками, коли ми виїздили з села. Так, в дитинстві гра у війну нас захоплювала. Ми ділилися на команди і уявно стріляли один в одного, будували штаби, схови, придумували паролі. Але це була лише гра. Війна в житті цих діток — це реальність. Що вони згадуватимуть згодом? Який слід війна залишить у їхньому житті? Рано чи пізно війна закінчиться. І я сподіваюсь, що Україна по-справжньому прийде у ці регіони і кожен громадянин, незважаючи де він живе, буде пишатись тим, що живе у нашій державі.