Ліна Костенко згадала історії героїв Небесної сотні з Рівного

994 0

Ми у соцмережах:

Ліна Костенко згадала історії героїв Небесної сотні з Рівного

У ці дні відома українська письменниця Ліна Костенко згадує про героїв Небесної сотні, які пожертвували своїм життям задля майбутнього України.

На своїй сторінці у Facebook вона розповіла історії трьох загиблих на Майдані рівнян – Олександра Храпаченка, Валерія Опанасюка та Георгія Арутюняна.

Храпаченко Олександр, 26 років, театральний режисер з Рівного

Храпаченко Олександр Володимирович народився 18 вересня 1987р. у Рівному. Був дуже активною дитиною. «Трошки більше було енергії ніж в інших дітей. Його не ставили в рамки, йому тільки пояснили цінності людські, це добре так погано, це роби а це не роби. А діти є діти. Він як пішов в перший клас приніс щоденник, а в ньому написано «Б’є дітей».

Я йому сказав: «Нікого не чіпай, але здачу давай». На третій день прийшов з записом в щоденнику «Кусає дітей». Я його питаю «Нащо ти кусав дітей?» А він мені відповідає: «Ти ж мені сказав, що бить не можна» - зі спогадів батька героя Небесної сотні Володимира Храпаченка.

Зі спогадів бабусі Надії: «Коли мав вже народитися Денис (молодший брат Сашка), то Саша все ходив, ходив біля мене і я бачила, що він хоче щось запитати, але не насмілюється. От я вже й сама запитую: «Що ти Сашко, переживаєш, що народиться твій брат Денис, і я тебе вже любити не буду?» «Ага…!» - відповів Сашко. «Не переживай, заспокойся! Денис же буде маленьким дуже, він сам собі навіть водички не нал’є , ні їжи не приготує… Йому треба буде допомагати у всьому. А тебе я любити не перестану! Бо ти ж мій першенький внук!». «Ага, і самий хороший і любимий!» - додав Сашко.

Навчався у п’ятьох школах Рівного, а закінчив школу № 19 м. Рівного. Завжди знаходив спільну мову з однокласниками, любив спілкуватись, був відкритою людиною. Тяги до навчання в точних дисциплінах не було. Олександр був творчим учнем і активним учасником художньої самодіяльності. Однокласники його пам’ятають як активного учасника всіх шкільних заходів, президента учнівського самоврядування, зірку КВК та молодіжних вистав. Його команда часто виборювала призові місця в області. Куди б не їздили і де б не виступали, його команда завжди була першою, бо Сашко був там. В нього не було жодних сумнівів куди поступати і яку професію обрати.

Тож, цілком передбачувано, що свій майбутній фах він пов’язав із театром. Після закінчення школи вступив в Рівненський державний гуманітарний університет на кафедру театральної режисури, за спеціальністю — режисер драматичного театру. У 2010 році закінчив РДГУ з освітнім рівнем – бакалавр. Під час навчання у ВУЗі Олександр був найяскравішим студентом усього факультету. В силу своєї неординарності, відкритості та своїм творчим здібностям Сашка знали всі.

Під час навчання грав в багатьох режисерських роботах студентів. Його запрошували і старші курси до себе виконати ту чи іншу роль в постановці. Разом із акторським талантом Олександр був щедро наділеним режисерськими здібностями. Зробив не одну театральну постановку. Його етюди на першому курсі вражали усіх викладачів своїм виконанням та видумкою. Режисерські роботи Олександра: А. П. Чехов «Ведмідь», С. Мрожек «Стриптиз»; акторські роботи: А. Салинський «Сьогодні я стану жінкою»,О. Слаповський «Від червоного щура до зеленої зірки», Софокл «Ісмена». та ін..

«Вражали не тільки його постанови, а й його акторська гра. В нього була якась правдивість на сцені. Ти дивишся… і віриш, віриш йому» - розповідає наречена Катерина Самчук. Вони з Олександром зустрічались більше ніж 7 років, а влітку 2014 року планувалось весілля.

Олександр також знявся в одному фільмі – «Воскресіння». Фільм був знятий Рівненським телеканалом РТБ, в якому Сашко виконав роль солдата, який повернувся з війни додому.

При кафедрі театральної режисури діяв театр вільної пластики «Яблуко», Олександр був провідним актором, солістом цього театру. Завдяки природній пластиці тіла та роботі над собою Сашко вміло володів своїм тілом на сцені та виконував різні трюки. Театр вільної пластики діяв від молодіжної організації УМСА. УМСА - це одна з найбільших молодіжних організацій в світі. Вона була заснована в Лондоні в 1844 році Джорджем Вільямсом . Найвідоміша робота театру вільної пластики – вистава «Як тебе звуть?» Вистава, тривалість в 30 хв. на англ.. мові з текстом в записі, яка була зроблена в підтримку боротьби зі СНІДом. Олександ виконував там головну роль.

Олександр був членом цієї організації не тільки в сфері театру, також там існує такий напрям діяльності, як скаутинг. Сашко був скаут - рейнджер ( скаут який проходить школу виживання та лідерства, долає всі фізичні та психологічні нагрузки і показує себе як справжній лідер ) на кожній школі з 30-40 чоловік тільки 7-8 ставало рейнджерами. Крім того він був скіфом - це військовий рятувальний підрозділ. Одного разу Олександр під час одного походу врятував життя одному чоловікові, вживши необхідних заходів, де треба було дуже швидко зреагувати та діяти!

Герой був життєрадісним, позитивним, енергійним і повним ентузіазму чоловіком. З особистих якостей слід відмітити – відвертість, правдивість та справжність. Він ніколи не «кидав слова на вітер», завжди дотримував свого слова. Ніколи не говорив «за спиною», завжди обурювався неправді. В Олександра завжди було загострене почуття до несправедливості. Мужній, сильний, як особистість, незалежний та вічний борець за справедливість. Навколо нього завжди були справжні друзі.
Він захоплювався туризмом, полюбляв мандрівки, займався скелелазінням. На одному з відео він у подертих джинсах і бандамі розповідає журналістам розважальної програми про паркур і гори. Це ще одне його захоплення. Він надзвичайно полюбляв походи, скелі, мандрівки.

«Сашко побував на всіх вершинах українських гір. На деяких навіть декілька разів. Альпініст — було його друге ім’я! Він навіть поєднав свою любов до альпінізму з роботою. Саша ніколи не боявся висоти, завжди прагнув до неї!» — Катерина Самчук.

Олександр часто казав: «Хочеш побачити справжність людини? Візьми її з собою в похід на 3 дні!» Можливо, тому в Сашка були тільки справжні друзі – ті, з якими він ходив на вершини українських гір, в походи, долав сотні кілометри літом і в морози.

“Вiн завжди був душею компанiї. Нiколи не бачив його сумним. Хоча йому було 26 рокiв, а вiн був увесь сивий, тому що всi емоцiї тримав у собi” - Ельдар Магомедов.

Основною роботою Сашка Храпаченка був промисловий альпінізм, тобто будь-які висотні роботи: утеплення, фарбування фасадів будинку, реставрації церков та ін.. Як говорив сам хлопець «сидяча робота на свіжому повітрі». Друзі Сашка пригадують, як вони одного разу реставрували церкву. На запитання: «Чи не страшно йому виконувати висотні роботи? – отримали відповідь. – Так, реально трохи страшно, тому що можеш впасти (обірватися) і страховка не врятує. Але чесно, було б образливо так загинути. Хотілося б в житті загинути так, щоб потім за свою смерть не було соромно».

Коли на Майдані у Києві почали збиратись люди, Сашко не поспішав їх підтримувати у вигляді мітингів. Він казав, «що приймати участь в цьому цирку не буде. Але коли почнуть стріляти на Майдані, то він буде тут перший». Друзі тоді не зрозуміли поглядів Сашка, образились. Коли на Майдані почали вбивати, а в областях почали штурмом брати обласні адміністрації Храпаченко не витримав, не захотів сидіти в дома.

24 січня штурмом місцеві майданівські активісти взяли Рівненську адміністрацію і Сашко був в перших рядах. Саме в цей момент він вирішив їхати на Київський Майдан. З нареченою вони домовились не розповідати батькам правди. Коли будуть запитувати «Де він?», відповідати «В Києві на роботі».

«Він мені подзвонив, сказав щоб я йому знайшов наколінники, мотоциклетний шолом і просто виніс на поїзд» - пригадує товариш Олександр Чейпеш.

Прибувши на Майдан Олександр, випадково зустрівшись з хлопцями з Волині, долучився до створення 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ». Мав псевдо «Вандал», але найближчі друзі називали його «Альпініст». До лав Волинської сотні він приєднався не заради мітингів. «Сашко впроваджував для своєї сотні нові ідеї і стратегії боротьби. Непохитно вірив в те, що все зміниться, в те, що вони все змінять! Він добре усвідомлював, що не він а майбутні покоління будуть жити в нормальній державі. За це і боровся», – розповідають його друзі.

«Це була особистість такого вищого ґатунку, природного патріотизму. Це дуже рідко буває… Кожний щось з патріотизму має або хоче мати. А по ньому настільки було видно, що це щиро, просто так. Людина бачила війну і пішла воювать… Кожний день, кожну ніч були вилазки, штурми. Він йшов на це із-за любові до України. В нього не було такої пришитої ідеології української, такої бойової. Просто була любов… І вона була в ньому сильніша за ідеологію, вона йому просто була не потрібна. Сашко Храпаченко був у нас «ройовим», тобто командиром відділення, а я був у нього рядовим. Він також виконував роботи піротехніка – робив «коктейлі Молотова». Але пізніше він занедужав і був вимушений ненадовго додому поїхати, щоб підлікуватися, а командування «роєм» залишив на мене. Як їхав, то мені сказав, що я повинен бути сотником, бо маю лідерські якості. Коли Олександр повернувся, то не прийняв командування рою назад, сказав: « Ні Пісне, це твоє місце, в мене є своє. Ти повинен цим займатись». В сотні Сашко був в нас найяскравіша особистість, це однозначно. Сміливий і разом з тим грамотно сміливий. А командувати не схотів…» - зі спогадів Володимира Пастушка (псевдо «Пісня»).

Коли Сашко Храпаченко їхав до дому бо захворів, ціла сотня з сльозами на очах виходила його проводжати. При цьому надавали йому різні настанови, в першу чергу про безпеку (там не світися, телефони повимикай та ін.). Він обіцяв повернутись до побратимів.

Підлікувавшись вдома, Сашко збирався у дорогу. Наречена просила коханого більше не їхати, адже літом вже заплановане весілля і весільні клопоти вже треба було починати вирішувати. Він її не слухав - « Катя, я не зможу сидіти просто вдома, коли в країні таке відбувається… Ні! Осторонь я не буду, я буду там. 18 лютого я маю бути там, це не обговорюється. Я буду там з своїми побратимами».

17 лютого Сашкові вдалося виїхати в Київ маршруткою з Рівного. Це його дуже вразило, вперше в його житті він отримав безкоштовного квитка…

Катерина каже, що ніколи не забуде одного з останніх дзвінків Сашка. «Він мені подзвонив і сказав, що якщо з ним щось трапиться, то щоб я сильно не плакала, — розповідає вона. — Він також хотів, щоб я знала, що він мене дуже сильно любить. Тоді я запитала, до чого він це? Не усвідомлювала всієї картини жаху. А тепер розумію, що він знав, як там, і знав, на що йде».
«Якби тоді, коли Руслана зібрала мілліони людей, замість того, щоб гімн України з фонариками співали, вони пішли б туда на Урядовий квартал, то б по цеглині б не вистачило кожному розібрать. Не було б Небесної сотні… 19 лютого я десь о 7 вечора до нього подзвонив, як почали вже стріляти. І там шум такий в телефоні, я питаю «Сашко, ти хоч не на Майдані?» В нього була така привичка, як я щось його питаю, а він збрехати не хоче і правду скаказать не хоче, то відповідав: «Ой тату». Останні слова, що я від нього чув «Ой тату, де я а де Майдан. Тут шумно, в мене робота. Завтра подзвоню…» - Володимир Храпаченко.

Стомлений подіями на Майдані (18 – 19 лютого 2014 року) Олександр Храпаченко поїхав до знайомих трохи перепочити.
Подруга Олександра Олена Паньків, розповіла, про події того страшного ранку. «Ще за день до трагедії, ми з чоловіком бачилися із Сашою. Мій чоловік теж хотів іти на Майдан, але Саша сказав, що йому не треба йти, бо у нас маленька дитина, а в нього ще немає дітей». Її чоловік Сергій Паньків розповів наступне “Перед штурмом я зателефонував до Саші, запитав де він, запропонував зустрітися. З його тону було зрозуміло, що вони зайняті. Було моторошно. Перекрили метро. На Майдані були діти. Їм по 18 років, а по ту сторону зграя в чорних костюмах і немає кому цього зупинити”.

20-го лютого вони йшли в наступ, щоб захопити останню барикаду на Інститутській. Коли вони йшли, троє з їхньої сотні були вже мертві і вони про це знали. Але вони йшли далі. Володимир Пастушок розповів, про події на барикадах: «Ми знали що стріляють бойовими патронами і ми все рівно йшли вперед. Нам потрібно було дійти до останньої барикади, щоб завтра туди прийшли люди. Це вже було закладено у кожного з нас. Ми йдемо вперед, а в нашу сторону носять вбитих і поранених, і все-таки ми йдем вперед. Наша сотня дійшла до останньої барикади на Інститутській. Закріпилася.

Якась людина, там біля метро на Інститутській. Чи вона збожеволіла… вийшла на повний зріст і почала руками махать і кричати «Стріляй! Стріляй!» То Сашко залишає своє місце, по відкритій місцевості пробігає 10 метрів на другу сторону, залягає і до нього кричить: «Ляж! Ляж!» І тому чоловіку прилітає куля в голову, його вбиває. Сашко повертається до мене і каже: «Представляєш вбили, вбили в голову». Нам тоді якось так моторошно стало…».

«Я дзвонив йому десь о 10 годині: - Саша, що там?- Тут війна, не їдьте сюда» - Петро Чичук.

Волинська січ отримала наказ відступити. Хлопці почали відступати… Але снайпери вели прицільний вогонь. Сашко з побратимом Сергієм Перев’язком (на псевдо «Шаула») залягли: «Ми підбігли, там така будка була стихійна, ми залягли за нею і лежали головами в сторону готелю «Україна».

«Сашко Храпаченко з другом «Шаулою», вони двоє залягли. Я чомусь тоді відчував, що уб’ють мене, а не його, і ходив там на повен зріст. Він, побачивши це, гукнув: «Пісне! Пісне! Заляж, не геройствуй!». В останній момент я автоматично заліг за бочку, просто не дійшов до них... а далі почув постріл, і …все. Що відбувалося потім, не дуже добре пам’ятаю, бо плакав, кричав, словом, істерика… На другий день, коли вже через 3 години я поспав, куди не повернуся бачу Сашка. Він на мене дивиться, але з таким поглядом, ніби розуміє, що вже помер…» - Володимир Пастушок.

Олександр Храпаченко загинув одним з останніх на Майдані, в 11.30. Він загинув практично між двома побратимами, куля зрикошетила і вибрала саме Сашка. Вона пройшла через ключицю, прошила легені та потрапила прямо в печінку. Смерть настала миттєво. Сотня «Волинська січ» понесла найбільші втрати: 6 вбитих і 11 поранених.

Валерій Опанасюк, 42 роки, автомеханік з Рівного

Валерій народився в багатодітній родині в селі Дюксин, Костопільського району на Рівненщині. У нього дві сестри, Наталя та Тетяна, і молодший брат Назар. Вчився на слюсаря, багато років працював телемайстром. Останніх п’ять років був автомеханіком.

«З дитинства у брата було підвищене відчуття справедливості. Він ніколи не звертав уваги на матеріальні речі: йому однаково було, чи бідний, чи багатий - завжди заступався і допомагав усім, хто цього потребував. Валерій ділився усім, що мав, був співчутливий і жертовний. Його добре серце вміщало усіх, він не міг довго тримати зла. Не міг пройти байдуже, якщо бачив, що комусь потрібна допомога. Там, де біда, був завжди перший. Брат дуже переживав за долю країни, хотів кращого життя для дітей. Закликав нас виходити, щоб не мовчали, та казав: «Якби вся Україна встала, щоб без жертв!» Коли у січні загинули хлопці, не міг з цим миритися: «Скільки там діточок! Як я можу ховатися за їхніми спинами? Я повинен добиватися заради дітей», - розповіла сестра Наталя.

«Він був дуже добрий, - перше, про що розповіла нам дружина героя Вікторія. – За що його всі любили - то за те, що він людині завжди говорив правду, те, що думав. Йому не було важливо, чи ти бідний, чи ти президент, чи ти бізнесмен. Якщо ти не правий - то він не боявся сказати це в обличчя. Він не думав про те, що на нього чекає після цих слів».

У 2004 році Валерій відстоював майбутнє під час Помаранчевої революції. Так само і на Євромайдані Валерій був з перших днів всенародного повстання. За активну життєву позицію цього чоловіка товариші по барикадах охрестили "Валєрою Тризубом". Ішов на передову, хоч удома чекала вагітна дружина та четверо дітей

Як розповідає дружина Вікторія, востаннє до Києва чоловік поїхав без документів. Вона не пускала його до столиці, боячись, що діти залишаться без батька. Однак він усе одно поїхав. «За країну він дуже переживав,як була Помаранчева революція, він просто всіх піднімав. Він був дійсно патріотом, і зараз я це розумію. Він ішов і не боявся, що його вб’ють там, хоча я дуже його просила, щоб він не їхав - там кулі, там вбивають людей, тридцять чоловік уже померло. Але він ішов, знаючи це все.»
Депутат Рівнеради Олександр Лащук познайомився з Валерієм у рейсовій маршрутці, коли їхали на Київській Майдан: «Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік. В майданівському наметі в Києві, де зупинялись рівняни, він бував постійно, причому завжди у найскладніші часи протистояння.

Його знало багато рівнян, які бували на Майдані. Цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось легко вбраний, завжди сам шукав і пропонував тепліший одяг. А сам ходив завжди, навіть в найлютіші морози, в сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав. Постійно йому говорив: "Валєра, вдягись тепліше, не ході в цій кофті... візьмі собі якусь теплу куртку, то ж є". Він відповідав: "Саша, в чому приїхав в тому і хожу, мені іншого не треба".
Коли на Грушевського були складні моменти, він сказав, що треба там стояти, щоб не було мало людей тому що "беркут" почне атакувати. Якось ми з ним двоє простояли всю ніч до 5 ранку на Грушевського. Говорив про політичні зради і ігри, про те, що з Януковичем опозиціонери повинні діяти рішучіше. Розказував, що має проблеми з оформленням під своїм будинком у Рівному десь в районі Дворецької земельної ділянки. Казав, що після перемоги до мене подзвонить.

Знову його побачив в наметі після подій 18 лютого, привітались як давні знайомі. Він тоді записував людей на чергування. Щира, простодушна, хороша людина. Він просто стояв на барикадах і захищав Майдан».

Родичі чоловіка тривалий час не могли вийти з ним на зв'язок. Оголосили про його пошуки в соціальних мережах. І з часом Валерія Опанасюка знайшли у списку загиблих.

Загинув майданівець 20 лютого. Снайперська куля влучила чоловіку в серце, коли він відтягував поранених з передової.

Арутюнян Георгій, 53 роки, вірменин, громадянин Грузії, робітник з Рівного

«Патріот і сміливець, вірменин за національністю з грузинським паспортом і українським серцем», — так про героя Небесної сотні Георгія Арутюняна згадує його прийомна донька Аня.

Георгій Арутюнян народився 6 лютого 1960 року в місті Батумі Адажарської автономної республіки в Грузії. 1981 року отримав вид на проживання в Україні. Одразу ж переїхав на постійне проживання до Рівного. Протягом більше ніж двадцяти років працював на рівненському водоканалі. Був одружений вдруге. Від першого шлюбу має двох дорослих доньок Регіну та Калапсі .
Аня, прийомна дочка героя згадує: «Георгій офіційно розписався з мамою у 2009 році, а через рік вони поїхали в Грузію. Там у церкві їх обвінчали. В 2010 році народилася Ашхен». В 2012 році дружина Георгія Наталя, померла від епілептичного нападу, перебуваючи вдома наодинці з однорічною донечкою. У той час Георгій був на заробітках за кордоном, тож Аня (яка вже була одружена) взяла дівчинку до себе і переїхала в дім чоловіка. Сім’я жила дуже бідно. Георгій планував виїхати на батьківщину в Батумі до сім’ї, після того, як встановить пам’ятник покійній дружині на річницю її смерті.

Георгій надзвичайно палка й щира людина. Він був упевнений, що за краще жття треба боротися справами, а не лише словами, тому активно включився в роботу Рівенської обласної організації ВО «Свобода». Майже два роки працював агітатором у партійному наметі.

Зі словами: «Як це так, молоді будуть гинути, відстоюючи свою свободу та право на гідне майбутнє, а я вдома буду сидіти. Я життя вже прожив, а вони ще навіть пороху не нюхали…», — Георгій Арутюнян поїхав на Майдан з перших днів протистояння. Це була вже третя його революція - до цього брав участь у Помаранчевій революції та революції троянд у Грузії. Був членом Рівненської сотні самооборони Майдану, мав псевдо "Кавказ".

«Кожен, хто приходив у сотню, діставав прізвисько», — згадує сотник Олександр Чорний. Над тим, як зватимуть Георгія, довго голову не ламали. Кавказ прилипло до нього з перших хвилин. «Такий же незламний і героїчний. Так і пішло¬поїхало: для рідні — Георгій, для побратимів — Кавказ».

У мирний час він не цурався важкої роботи та ніколи не нарікав на життя. Ніколи не боявся смерті та вважав, що чоловік має зустріти її з гідністю в бою, боявся лишень залишити дітей напризволяще - згадують його друзі. Власне так і сталося: вранці 20 лютого разом із побратимом він намагався втримати барикаду на Майдані Незалежности, яка палала, та захистити людей від прицілів снайперів, підкидаючи шини у вогонь. «Ранком, ми разом із "Кавказом" сходами з боку Хрещатика пробиралися до стели на Майдані. "Беркутівці" закидували нас світло-шумовими гранатами, а, підійшовши ближче, Жора сказав, що стріляють снайпери і нам варто повертатися назад. Я поклав шини і почав відходити, а, повернувшись, за мить побачив, що Кавказ взяв шини і побіг вперед до барикади. В цей момент він упав, вражений пострілом снайпера», - згадує свободівець із Дубна Юрій Коханець. Куля ввійшла в лівий бік шиї та вийшла з правого плеча.

Про його смерть близькі дізналися зі стрічки новин на одному з телеканалів. Одразу ж кинулися переглядати фото в Інтернеті. Знайшли. Впізнали. Знайомі руки з¬під ковдри біля Михайлівського Золотоверхого собору…

Нагадаємо, що сьогодні, 20 лютого, Україна вшановує шосту річницю розстрілів на Майдані під час Революції Гідності. З цієї нагоди у всіх районах та містах Рівненщини проходитимуть пам’ятні заходи.

До слова, під час Революції Гідності загинули такі рівняни: Георгій Арутюнян, Валерій Опанасюк, Олександр Храпаченко, Іван Городнюк.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також