Устрій життя цих людей за останні 100 років мало змінився. Їхнє село з гарною назвою Великі Озера розкинулося у лісистій заболоченій місцевості Дубровицького району. Чорнобильська трагедія відкинула великоозерян назад ще на кілька десятиліть: через сильне радіаційне забруднення село разом з трьома довколишніми — Великий Черемель, Різки та Шахи — визнали зоною безумовного відселення.
Дорога до Озер Від Дубровиці до Великих Озер дорога петляє кілометрів 18 — то асфальт, то бруківка, то грунтова. За усю дорогу ми не зустріли жодного автомобіля, зрідка проїздили кінні упряжки чи й просто пішки люди чимчикували. Дорогу до Великих Озер у болотистому лісі насипали порівняно недавно, у 1988 році. Нагода була неабияка: поляки заявили про своє бажання забрати для перепоховання у Закопане прах знаменитого земляка, письменника, драматурга і художника Станіслава Людкевича. Історія його життя й смерті у Великих Озерах схожа на легенду, втім, тамтешні люди її достоту не знають. Пан Станіслав у 30-х роках деякий час жив у Великоозерянському польському фільварку. Дізнавшись про перехід німцями польського кордону і початок війни, письменник вийшов на берег озера і там, під дубом, наклав на себе руки. Той дуб стоїть і досі, а тіло Станіслава Людкевича 50 років покоїлося на сільському кладовищі у Великих Озерах. Церемонія була пишною, труну з прахом несли на руках багато кілометрів. Без нової дороги було просто не обійтися, машини, що їхали із Сарн до Озер, зазвичай витягали з болота тракторами, а людей, коли треба було, перевозили вертольотами. У такий же спосіб двічі на тиждень доставляли й харчі у сільмаг. Тепер по новій дорозі, щоправда, асфальтове покриття на ній місцями уривається, їздить маршрутка, квиток до Дубровиці коштує 3 гривні, але буває вона не завжди. У Великоозерській школі навчається 160 учнів, колись тут була й лікарня. Просторе двоповерхове приміщення нині майже порожнє, немає жодного лікаря, тільки медсестра. — Хіба це лікарня?! Як щось болить, то зроблять укол, та й то все наше має бути. Лікар приїздить з Дубровиці один раз на тиждень, майже завжди нетверезий, — бідкаються люди, — і що з того толку? Пільгових рецептів, на які маємо право як потерпілі від аварії на ЧАЕС, ми давно не бачили, їх ніхто й не виписує, немає фінансування. Щоб викликати швидку допомогу з Дубровиці, навіть до породіллі, платимо 40 гривень за бензин, інакше ніхто й розмовляти з нами не буде. А хлопців наших в армію-то беруть, ось на Пасху провели одного, дірки, певне, немає ким запихати. У дітей щитовидна залоза збільшена, з Рівного, з діагностичного центру лікарі приїздять, обстежують, дають результати, а далі батьки самі мають дітей возити на лікування, за свої гроші. З лікарняної каси грошей добути неможливо. Тепер кажуть, що перед тим, як 3-ю зону дати, схід села був, нашу згоду питали. Ніхто у нас нічого не питав! Раніше хоч на харчування по 70 гривень давали, а тепер кажуть, що за два роки цю пільгу заберуть. Нам і того не виплатили, у пенсіонерів заборгованість тримісячна, а у тих, хто в школі працює — майже два роки.
«Із лісу та землі живемо» Роботи в Озерах немає і протягом останніх 18 років і бути не могло. Працює тільки лісове господарство, але бажаючих потрапити туди на роботу значно більше, ніж може прийняти лісгосп. Про колгосп залишилася згадка, він реорганізувався у селянське господарство із символічною, як на теперішню ситуацію, назвою «Відродження». Тільки воно швидше конає, ніж працює, на уражених радіацією землях бурхливу сільськогосподарську діяльність ніхто розгортати не взявся. Навіть власне житло будувати раніше не дозволяли. — Відселятися нам запропонували тільки на початку 90-х років, обіцяли багато — нові будинки, роботу і все інше, — каже Микола Костюкевич, — але усіх житлом не забезпечили, бо не добудували. Куди й чого було їхати? Там за газ треба платити, але роботи немає, то чим платити? Тут з лісу та з землі живемо. Газу в Озерах немає, його тут і не чекають, палять дровами. Кожна сім’я має біля хати городи, хто хоче більше землі, бере за лісом і розробляє. Із зрозумілих причин земельних паїв тут не роздавали. Обробляти землю доводиться практично вручну — на все село є усього 4 маленькі тракторці. Власні автомобілі тут теж рідкість. Ось у Черемлі, кажуть люди, більше віруючих-протестантів, там люди більше машин мають. В Озерах тримають коней, ними й землю орють, ними й їздять, куди треба. — Усе іде на спад, — зітхає Олена Міркевич, — земля занепадає, заростає травою. А який хороший льон тут ріс! Уже більше десяти років не сіють. Люди мають по гектару землі, садять картоплю, сіють буряки, овес, жито. Тримають худобу, в декого по 10 голів у хліві стоїть. Годують її з болота, там паша гарна. Шкода, що продавати доводиться задешево. М’ясо заготівельники беруть по 3,50 гривні за кілограм, а картоплю, як минулого року вродила, то взагалі не брали, бо до нас далеко їхати. Молоко у нас не купують — далеко везти, може скиснути. Чорниці позаторік по 5 гривень продавали, а минулого року — то по 70 копійок. Гриби сушені продаємо. Везуть наші продукти на Рівне, Хмельницький, Луцьк, Київ — там дорого можна продати.
У криниці сипали хлорку Рівень радіації у продуктах, кажуть, заготівельники ніколи не заміряють — хоч далеко їдуть, але усього багато і дешево. В управлінні у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС журналістам нещодавно розповідали, що воду з криниць Великих Озер пити не можна, але й працівників санстанції тут давно не бачили. Люди кажуть, що раніше частіше приїздили, а останнім часом нікого із санстанції тут не бачили. Останній раз років три чи п’ять тому були, взяли воду на аналізи і сказали, з яких криниць не можна воду брати, хлорки добряче понасипали. Але оскільки водогонів тут немає, то люди хлоровану воду вичерпали і беруть далі, як і раніше. — У нас чудові озера, шкода, що після меліоративних робіт заростають очеретом, — продовжила п.Олена. — Раніше річка Льва йшла через озера, а потім її пустили в інше русло, в обхід озер. Але риба в них хороша, і щука, й лящ, і лини. Узимку до нас рибалити приїздять навіть здалека. І на полювання на лося, козулю, на кабана ходять. Ось народні депутати розповідають, як вони нам допомагають, але ми їх допомоги тут не бачили. Кажуть, що тепер у Черемлі школу закриють і будуть довозити дітей у Великі Озера шкільним автобусом, який обіцяє нам подарувати наш депутат Абдуллін. Але нам від того не радісно, пожежна машина — й та несправна стоїть. Якщо автобус і буде, то взимку він може застрягнути в снігу і не доїхати, бо дорогу ніхто не розчищає, а за 10 кілометрів ніхто дитину до школи не відпустить. …Коли ми від’їздили, двоє молодих хлопців з характерною дубровицькою говіркою попросили підвезти їх до райцентру — вони їхали на заробітки у Полтаву, на літо молоді великоозеряни роз’їжджаються, хто куди може. Але залишати назавжди своє село вони не збираються, кажуть, що тут усі живуть з діда-прадіда, так і вони житимуть.
