Махінатор

1498 0

Бог наділяє людей різними талантами, а завдання людини, як кажуть, не закопати їх у землю. Зустрічаються серед цих талантів і такі, які у нашому суспільстві не вважаються, м’яко кажучи, популярними. Наприклад, талант дурити ближнього свого. Мається на увазі не дешевий лохотрон, або видурювання грошей під обіцянку привезти дешевий цукор, як це практикується деякими недолугими спритниками у наш час, йдеться про людей, які самі розробляють стратегію масштабної афери і втілюють її у життя, граючи на людській жадобі, марнославстві.

З людиною — нашим, до речі, земляком, — про яку піде мова, ми зустрілися випадково, в поїзді. Отож не дивно, що з нудьги розговорилися і, як уже зрозуміло із вступу, саме про різні афери, якими цьому чоловікові доводилося займатися. Бо, треба додати, спеціалізується він саме на цьому і в споконвічній боротьбі злодіїв та міліції перебуває на іншому від правоохоронців боці барикад. Навряд чи кого здивує, що Ільфа та Петрова він знає напам’ять, а також на «ти» з Енді Таккером та Джеффом Пітерсом. Зі зрозумілих причин, далі його називатимемо просто Сергієм. — Сергію, що саме спонукало вас займатися таким небезпечним різновидом, так би мовити, бізнесу? — З одного боку — вроджена здатність працювати головою, ну а з другого, велику роль відіграли обставини, що склалися в нашій країні в 90-х. Згадайте ті часи та біографію пана Корейка. Тоді всі крали, що могли, і без будь-яких докорів сумління. Ті самі трасти дурили народ так, що тільки дим стояв. До того ж, робилося це навдивовижу примітивно. Одночасно з’являлися та лопали, як мильні бульбашки різноманітні фірми, метою яких було лише одне — відмити вкрадені у когось або ж партійні гроші. Хочу, до речі, зазначити, що свою біографію роботою в таких фірмах я не заплямував, бо завжди працював саме проти них на свій страх і ризик. — Як на мене, то це перегукується з горезвісним гаслом: «Кради накрадене», який аж світився на прапорі більшовиків. — Робін Гуд теж цим займався, але ніхто ще не звинуватив його в прихильності до комунізму. — Мабуть, так. Та годі про це. Чи не могли б розповісти якийсь випадок із своєї біографії, що найбільше запам’ятався? — Випадок — це не дуже доречне слово. Я волію ніколи не покладатися на нього і завжди враховувати людський фактор, який його спричиняє. Хоча одного разу все почалося саме з випадку. Якось у місті, куди приїхав розпочинати нове, більш чесне життя, я зайшов у кафе випити кави і бачу, що на сусідньому столику лежить пакет. Годину лежить, другу, покладений наче спеціально для мене. Цікавість врешті-решт перемогла. Отож я його взяв, дивлюся всередину, а там… повний пакет документів фірми «Ікс» та ще й з печаткою! Скажу чесно, я навіть посміхатися перестав! Не кожного дня випадають такі знахідки, і я до цього часу впевнений, що то був знак. — Знак зверху чи знизу? — Хто його знає. Слухайте далі, а там уже самі вирішите, хто того пакета мені підкинув: Бог чи чорт. Отож, маючи в руках такі документи, я відчув приплив творчого збудження, яке не раз допомагало мені виробити ланцюжок, за яким потім працював. Для початку я купив газети і почав вираховувати, що в той час та в тому місті користалося найбільшим попитом. Невдовзі я з’ясував, що то були телевізори місцевого виробництва, але нашпиговані імпортними деталями. — «Електрони»? — Нехай це залишиться комерційною таємницею. Отже, моїм другим кроком — а на той час ввесь механізм задуманої махінації лежав переді мною як на долоні, — було завдання ознайомитися з цим заводом та системою відпуску телевізорів. Я кілька днів спостерігав за машинами, що в’їжджали та виїжджали на територію заводу. І тут удача знову мені посміхнулася. Я зустрів знайомого, який саме закуповував партію телевізорів. — Він і став вашою жертвою? — Знайомих грабують лише дурноголові алкоголіки та наркомани. Зовсім ні. Ми з ним просто поговорили, а позаяк стосунки у нас були гарні й знали одне одного не один рік, то домовилися, що він позичить телевізори днів на десять. — Ви вмієте привертати до себе людей. — Без цього ніяк не обійтися. Ну а потім я орендував склад у військовій стратегічній частині, що мало відіграти свою роль згодом, запроторив туди контейнер із телевізорами, яких було десь із півтори сотні, й зробив заявку на товарну біржу — від імені, звісно, фірми «Ікс», — що маю на продаж партію телевізорів. Причому за ціною, набагато нижчою від заводської. — Ніби все законно… — Усе і має бути ніби законно. З біржі приїхав представник, побачив товар, нарахував чотириста з гаком телевізорів і поїхав. — Звідки ж узялися інші? — Якщо порожній контейнер, в якому були телевізори, обкласти ними з усіх боків, то їхня кількість виростає майже утричі. Така-от елементарна математика. Скажу навіть більше, за ввесь час спілкування той представник навіть не поцікавився моїми справжніми документами. Спитай він про паспорт — і все, бо, як казав Жванецький: «Хочеш виграти парі — вчасно запитай про документи». Необхідно було також знайти контактний телефон, — бо яка ж фірма без телефону? — і я подзвонив по оголошенню до бажаючого працювати диспетчером на телефоні. Потім заплатив йому 50 баксів і почав чекати на дзвінок покупця. — І довго довелося вичікувати, поки клюне? — Днів п’ять, після чого покупець перерахував гроші на рахунок біржі. Звідти передзвонили до мене і спитали, куди ті гроші переказати. Оскільки фірма «Ікс» була реальною та оформлена не на мене, то зняти гроші з рахунку фірми я, зрозуміло, не міг. Заважала та дрібниця, що банківська картка взірцевих підписів аж ніяк не була моєю. Ось чому треба було знайти рахунок, із якого міг би зняти гроші сам, причому, одразу усі й не викликати при цьому підозри. У той час у газетах було повнісінько оголошень, де пропонувалося перевести гроші в готівку. Я подзвонив в одну таку фірму і дізнався про їхній рахунок, куди з біржі мені й переказали гроші. — А як щодо ризику, що вас могли елементарно кинути? — Тут ідея була побудована на тому, що людина боїться незнайомого. І той психологічний фактор, що хтось незнайомий переказує вам гроші, навіть не показуючись на очі, а лише подзвонивши по телефону, мав грати на мене. От ніби я настільки впевнений у собі, що навіть думка про те, щоб мене кинути, їм не мала спасти на думку. Авжеж, певний ризик був, але дуже, так би мовити, хотілося шампанського. Тим більше, мова йшла про мало не сто тисяч баксів — на той час гроші досить значні. Отож спочатку я переказав гроші на їхній рахунок, а вже потім поїхав знайомитися. — І як вас там зустріли? — Посмішками. Ми поговорили, домовились про все і я сказав, що їду оформляти платіжні документи. Ось тоді вже ввесь офіс просто взявся за животи, бо я приїхав до них десь о другій, а всі банківські операції припиняються о тринадцятій — після цієї години навіть президент не міг перерахувати гроші. Але ж звідки їм було знати, що я це зробив за п’ятнадцять перша, коли їм уже не було сенсу перевіряти свій рахунок. Отож уявіть їхні обличчя, коли я повернувся десь о третій і віддав їм документи. Це вразило їх до глибини душі — що то я за перець такий? Вони передзвонили, переконалися, що гроші на їхньому рахунку, але тому, що під рукою в них не було стільки готівки, то вони дали мені лише 37 тисяч, а решту пообіцяли видати назавтра у дві години пополудні. — А ви не боялися, що час грає проти вас? — Була така думка, але понадіявся, що смуга удач ще не скінчилася. Отже, вийшов я від них радісний і пішов до готелю, де жив. І перед самим готелем бачу хлопців, які крутяться біля новенької білої «ауді». Розговорилися і виявилося, що вони її пригнали на продаж. Питаю: скільки? Відповідають: 14 тисяч. Кажу: беру, і тут же простягаю їм гроші. Бачили б ви їхні очі! Та це побічний ефект. Слухайте далі. Наступного дня дзвонить мій диспетчер і каже, що мене шукає покупець. Я йому передзвонюю і починаю розказувати, що для того, щоб забрати товар, потрібно оформити пропуски у військову частину, вказати номери машин, прізвища водіїв тощо. Коротше, починаю тягнути час. Та покупець щось-таки запідозрив, і тут починається детективна частина історії. Покупець прийшов у банк і за номером рахунка швидко дізнався адрес фірми, яка переводила для мене гроші в готівку. І приїхав до них разом із міліцією. Хлопці, не відаючи, що це гроші від афери, сказали, що я буду в них о другій. Тим часом я — називайте це як завгодно: інтуїцією або чуйкою, — вирішив на всяк випадок до них подзвонити. Мені кажуть, приїзди, мовляв, усе гаразд, але щось у самому тоні голосу не так. І я кажу, що приїде мій партнер. Співрозмовник посперечався, але погодився. — А звідки ж узявся той партнер? — Таких партнерів, який мені був потрібен, повнісінько на кожному кроці. Я підійшов у кафе до молодого хлопця, дав йому 100 баксів і сказав, що дам ще стільки ж, коли принесе мені пакунка. Він погодився. — Ви вмієте умовляти. — Американські президенти ще більш переконливі. Ну, значить, він пішов до офісу, а я під’їхав туди на машині й став чекати «партнера». Час іде, хлопець не виходить, але я все ще сподіваюся на краще. Аж тут з-за рогу виїжджає «ауді», схожа на мою, і бачу, як до неї біжать омонівці, що бозна-звідки взялися. Усе, думаю, тут ловити немає чого і дарма я показався «партнеру» на очі у своїй машині. Тисну на газ і — вперед. Але, самі розумієте, міліція досить швидко з’ясувала, що не тих затримала, помітила, як я почав тікати, і почалася погоня. Уявіть собі — білий день, пожвавлений рух на вулицях міста і мене, якому зовсім не хочеться провести кращі роки за гратами, за кермом. Бордюри, тротуари, перехожі, пісочниці, паркани, кущі — усе тільки пролітало повз мене, а позаду — сирени, мигалки, коротше, суцільний екстрім і адреналін. Ганялися вони за мною містом мало не годину, аж поки нарешті мені не вдалося вирватися на об’їзну. — І втекти? — Не зовсім. Хвилини через дві я зрозумів, що ліміт везіння вичерпався. Продемонстрував мені це танк, який перегородив дорогу — як на зло, того дня поблизу міста проходили навчання і менти зв’язалися з військовими та передали їм прикмети мого авто для затримання. Супроти танка, зрозуміло, не попреш. Я зупинився, вийшов і почав гадати, скільки ще років мені не доведеться сидіти за кермом. Не знаю, чи то мій невеселий вигляд, чи то давня нелюбов військових до міліціонерів спричинили те, що було далі, але капітан, який взяв мої документи, запитав співчутливо: «Що ж ти такого зробив, що все місто за тобою ганяється?». Та, кажу, а сам дивлюся на свою пом’яту після гонок машину, зачепив «мерседес» якогось їхнього боса, от вони й осатаніли. Розумію, відповідає капітан, їх лише зачепи… І тут підморгує і пропонує: «Давай зробимо так, щоб між нами не було ніяких непорозумінь. З одного боку, не хочу я брати гріха на душу і здавати тебе тим опричникам, а з другого — зустріч наша випадкова. Отож не будемо покладатися на випадок і кинемо монетку. Орел — і ти летиш звідси білим лебедем, а якщо ні — то вибачай. Згода?». Він ще й питає! Кинули ми монетку і… — Скільки років дали? — Ніколи не треба бути песимістом — полетів я звідти білим лебедем. От і скажіть мені на прощання — Бог того пакета підсунув чи чорт? — Тут і справді, як кажуть, бабця надвоє гадала. Але можна сказати просто — хтось був проти того, щоб ви стали на путь виправлення. Та у будь-якому випадку я з упевненістю можу сказати, що життя деяких бізнесменів без вас було б значно багатшим…


Поділися з нами новиною! Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також