— Я впевнена, що прокуратура сфальсифікувала цю кримінальну справу. Слідчий з прокуратури міста Рівного, який її розпочинав розслідувати, зненацька перетворився на… свідка по справі. Саме йому мій син, буцімто, у «приватній розмові зізнався у вбивстві Щербакової». Як міг суд серйозно сприйняти ці свідчення слідчого, який до того неодноразово вмовляв мене, щоб я переконала сина, аби той зізнався у вбивстві дівчини? У справі було проведено дві експертизи, одна з них була незалежною і проводилася за вимогою потерпілої сторони. Ні одна з експертиз не дала однозначної відповіді й висновків щодо смерті дівчини. Судмедексперти показували, що смерть настала від черепно-мозкової травми, отриманої під час падіння. І коли мій син залишив Марію, вона ще жила дві-три години. Смерть їй була заподіяна не зумисне, а з необережності.
Під час розслідування мій син розповів правду. Якби він збрехав, то за три роки, доки чекав вироку суду, щось вже забув би. Від початку й до кінця справи його свідчення були однакові й послідовні. Я не втручалася у хід справи тому, що є віруючою людиною. Я знаю, що кожна людина за свої гріхи, вчинки та дії повинна відповісти, але лише за те, що вона справді зробила.
Я розумію вбитих горем батьків дівчини. Хоча з роками воно притупиться, але у серцях буде увесь час. Я ніколи не підходила до батьків дівчини, щоб з ними поговорити. Спершу мене ними знайомі просто лякали. А потім зрозуміла, що своїми співчуттями я не полегшу їхній біль. Не дай Боже пережити те, що вони пережили. Мені залишається лише молитися за них та їхню дитину, і я робитиму це до кінця свого життя. Нехай знають, що я проста й бідна людина, інвалід третьої групи, працюю прибиральницею. Я не маю змоги впливати на судові рішення, як це роблять заможні люди в Україні, але свого сина захищатиму до останнього. Я вірю йому й впевнена, що вбивати Марію зумисне він не хотів, а скоїв цей злочин з необережності, бо був п’яним і не викликав для Марії швидку допомогу.
