У публікації «Пенсіонер судиться з Генпрокурором» (»РВ» №41) Володимир Рибак, голова спостережної ради ВАТ «Рівнебудіндустрія» і водночас представник пенсіонера Євгена Антонюка, звинувачував прокуратуру у бездіяльності, а керівництво підприємства — у привласненні майна. Нинішній керівник та головний бухгалтер підприємства звернулись до редакції «РВ», щоб оприлюднити і свою точку зору на ці події.
Михайло Верьовка, голова правління ВАТ «Рівнебудіндустрія»: — Коли мене запросили на посаду голови правління цього товариства, підприємство було недобудованим і забутим державою. Його статутний фонд, який декларувався в установчих документах у розмірі 5 мільйонів 465 тисяч гривень, був явно завищеним. Ідея випуску сучасної керамічної цегли так і залишилася нереалізованою — залишилось лише кілька недобудованих цехів. Підприємство з перших днів існування було збитковим, оскільки жодних промислових потужностей не мало. Та й не могло мати, адже нічого не виробляло. Але це не завадило незавершене будівництво ввести в склад основних виробничих фондів підприємства та акціонуванню завідомо мертвого підприємства. Брав у цьому участь колишній заступник генерального директора з капітального будівництва Євген Антонюк. Той пенсіонер, який сьогодні судиться з Генпрокурором. У мене досі є відповідні документи, де стоять його підписи. Ці дії призвели до того, що підприємство, яке не працювало жодного дня і завідомо було збитковим, поступово почало накопичувати заборгованості із заробітної платні та за забов’язаннями перед державою. В 2004 році податкові борги становили майже 300 тисяч гривень. Прокуратура від імені держави подала позов на наше підприємство в Господарський суд, і той забов’язав нас погасити борги. Наше майно було описано і арештовано. Коли я прийшов на цю посаду, мені сказали лише про заборгованість із заробітної платні, яку я вирішив, що зможу погасити. Про те, що все майно через борги було в податковій заставі, а податківці почали його різати на брухт, ніхто мені не повідомив. Виконавча служба вибрала з нашого майна те, що могло представляти матеріальну цінність, і приступила до його реалізації через аукціон. Зважаючи на унікальність цього об’єкта і той факт, що підприємство могло запрацювати лише за умови збереження цілісності його майнового комплексу, ми вирішили не допустити цього. Знайшли інвестора, якого зацікавив цілісний майновий комплекс, а не окремі його об’єкти. В супроводі кваліфікованих юристів та під пильним наглядом податкової нам вдалося погасити податкові борги та викупити це майно з-під арешту. Частину майна довелося продати, аби розрахуватися з інвестором. У пана Рибака, який у загальному статутному фонді підприємства мав незначний відсоток акцій і займав посаду голови спостережної ради, було своє бачення стосовно майбутнього цього підприємства, яке повністю відрізнялося від мого. Тому він вирішив усунути мене із займаної посади. Та суд поновив мене на посаді. Рибак дійшов до Верховного Суду України, втім, безрезультатно. Закон був на моєму боці. Тоді він вирішив діяти через пенсіонера Євгена Антонюка. До речі, він навіть не перевірив ті факти, які наводив як нібито реальні. Наприклад, щодо землі підприємства. Він звинувачує мене в її продажу. Насправді вона досі перебуває у власності міської ради. Хоча коли продавалося підприємство інвестору, ми планували передати її разом з усім майновим комплексом новому власнику. Наскільки мені відомо, це питання досі не вирішене, і ми до нього вже кілька років не маємо жодного відношення. Надія Корень, головний бухгалтер ВАТ «Рівнебудіндустрія»: — На момент приватизації підприємства його реальна вартість була значно нижчою від тієї цифри, що фігурувала у статутному фонді. Це підтвердили й оцінки незалежних аудиторів. Як приклад можу навести вартість комп’ютера. У статутному фонді він оцінений у 83 тисячі гривень. Тоді як насправді його вартість на той час була у десять разів менша. І так по всьому майну підприємства. Знає про це і пан Рибак.
