Влітку 1994-го я опинився у кабінеті редактора столичної газети, до якої тоді дописував. Як у кожного серйозного начальника на стіні кабінету того редактора висів портрет президента України. Але не самого, а поруч із… тим самим редактором. Видно, той брав у президента інтерв’ю, а потім попросився сфотографуватися на згадку. За місяць того президента переобрали. А ще за місяць я знову зайшов до того редактора. На стіні його кабінету вже висіли одразу два президенти і обидва разом із хазяїном кабінету.
Окрім президентів, той редактор зустрічався ще з купою різних відомих і не дуже людей, як українців, так і не українців. І з усіма робив спільні знімки, щоб потім повісити їх у рамку на стіні.
За якийсь час ці фото вилізли із кабінету до приймальні, а за рік зображеннями редактора поруч зі знаменитостями був завішений увесь коридор аж до туалету біля виходу.
Саме тоді з надр тої газети вийшов журналіст, який зробив тертя біля знаменитостей своєю професією і заробив завдяки цьому купу грошей. У нього завелася купа послідовників і тепер маємо цілі батальйони журналістів, які змагаються між собою у кількості відомих осіб, у яких вони брали інтерв’ю, з якими говорили, біля яких стояли і, звісно ж, з якими фотографувалися, теж стаючи знаменитими.
А чому ні? Навіщо сушити голову над насущними проблемами, намагатися щось проаналізувати, зробити якісь висновки? Простіше встигнути першим притулитися до нової знаменитості, розказавши їй про те, яка ця знаменитість гарна та розумна і видавши це за інтерв’ю.
І нічого, що багато хто із тих «зірок» потім виявляється сволотою, зрадниками та злочинцями. Не треба цим перейматися – слід встигнути опинитися поблизу нової влади, нових облич, нових знаменитостей. А про те, що було, нехай думають ті, у кого совість є. Поки ті думатимуть, ми вже всі місця займемо біля нових, забувши старих, ніби й не було нічого.
Я про це все згадав, коли прочитав звернення групи українських журналістів з приводу присутності в ефірі «телемарафону» людей, які служили проросійським політикам. Мовляв, не місце там таким!
А чому, власне? Коли політику можна бути сьогодні таким, а завтра протилежним, то чому таким не може бути той, хто біля нього крутиться? Не треба ображатися на колишніх слуг Медведчука та Мураєва за те, що вони знову всіх випередили і тепер служать Зеленському та Єрмаку. Таким є секрет успіху і не лише у журналістиці – вміння вчасно зрадити у всі часи сприяло успішній кар’єрі.
У часи моєї юності це вміння досить грубо називали здатністю залізти керівнику без мила до певного місця. Нинішня молодь, що виросла в епоху гелів та шампунів, може цього вислову не зрозуміти. То запитайте старших – вони пояснять!
Микола НЕСЕНЮК.
