Мій другий клас розпочався із другого (лише другого!) чемпіонського титулу київського «Динамо», здобутого достроково – за шість турів до кінця турніру. Це все я бачив на маленькому екрані чорно-білого телевізора і чув по радіоприймачу у діапазоні довгих хвиль. Я неймовірно заздрив киянам, які могли ходити на матчі «Динамо» і вважав їх за це найщасливішими у світі!
Наступного року «Динамо» знову стало чемпіоном, наступного – знову. Тож коли вже у п’ятому класі динамівці несправедливо (я був у цьому щиро впевнений) поступилося першим місцем, це вже сприймалося як невдача. З того часу так і пішло – лише перше місце, лише чемпіонство! Все інше – це провал! Це нехай інші радіють срібним медалям, це доля слабаків! Тому що «Динамо» завжди буде першим! Тоді я був щиро впевнений у цьому, так само як і у тому, що наша збірна стане чемпіоном світу – треба лише взяти до неї побільше киян, бажано усіх!
Ті мої дитячі сподівання виправдалися лише наполовину – чемпіоном світу наша збірна так і не стала. Зате «Динамо» завжди боролося лише за перше місце вигравши потім ще одинадцять чемпіонатів СССР і сімнадцять чемпіонатів України. Здобутий вчора титул став для команди тридцятим, а для мене – двадцять дев’ятим. Виграним достроково як і тоді, коли я був у другому класі. Так, це і мій титул. Тому що без підтримки тисяч і тисяч таких як я феномен київського «Динамо» був би неможливий!
Я радий що нинішньому чемпіонства разом з усіма радіють нині ті самі «Біба із Мунтяном, Сабо з Поркуяном», яких тодішні уболівальники увічнили в переробленому ними тексті популярної тоді пісні «Черемшина» Вони стали чемпіонами коли я був у другому класі, а батьків нинішніх чемпіонів ще не було на світі. Я хочу вірити, що десь поруч є хлопчик із другого класу, який вперше в житті святкує чемпіонський титул київського «Динамо» і який, як я колись, вірить у те, що «Динамо» завжди буде чемпіоном, а Україна таки стане чемпіоном світу! І ніякі вороги не зможуть нас подолати!
