Пізня осінь 1993-го. У львівському готелі «Ульяновськ» проходить семінар для журналістів, профінансований якимось міжнародним фондом. Денна програма закінчилась, йти немає куди, розходитися по номерах ще рано. Тому після вечері журналісти не йдуть, залишаючись у напівпорожньому ресторані. Навпроти мене сидить заступник голови державного телерадіокомітету – друга людина у тодішньому українському телебаченні. Після сніданку, обіду та вечері ми вже на «ти».
- Легко тобі критикувати, - каже мій співрозмовник, - а що я маю робити, коли потужностей у нас на шість годин мовлення в день? Чим мені заповнювати три канали з ранку до вечора? Де фінансування, де техніка, де люди? Ось і доводиться показувати усяку…
Він вимовляє непристойне слово, яким точно характеризується якість продукції українського державного телебачення відтоді і дотепер. Хоча саме тоді ми мали шанс повернути країну у правильному напрямку саме за допомогою телебачення.
Звільнені від російського продукту три з чотирьох тодішніх телеканалів цілком можна було заповнити зарубіжним телепродуктом – серіалами, фільмами, розважальними програмами. Власне, так воно і було, але робили це не ми, а росіяни, через яких до нас тоді йшли вже забуті санта-барбари, просто марії, міккі-мауси і таке інше.
Росіяни ж бо мали ту саму біду – відсутність якісного телепродукту, який би привертав рекламодавця. Це тривало лише кілька років. Після чого на нас впали бандитські петербурги, бригади, бумери та ще купа вже російського телепродукту, на якому виросли ті, кому тепер по сорок і молодші.
Чи можна було тоді цього уникнути? Чи могли ми не транслювати у себе оце все російське телесміття, а показувати щось західне?
Теоретично могли. На практиці ж ніхто не хотів напружуватися. Навіщо морочитись із закупівлею та перекладом, коли можна за ті самі, а то й набагато менші гроші взяти близький і зрозумілий продукт, від якого глядача не відірвеш?
Упевнений, що якби ми тоді повернули в бік Америки та відмовились від російських фільмів і передач, ми б мали зовсім іншу молодь і людей середнього віку. Тих самих, які ще вчора тоннами жерли російські музику та кіно і лише тепер почали розуміти, до чого це нас привело. Причому розуміють це далеко не всі й далеко не до кінця.
Слід визнати, що тоді ми проскочили розвилку, яка привела б Україну до цивілізованого світу. Тепер маємо другий шанс, другу розвилку, яка існує доти, доки росіяни щодня проливають кров українців.
Та чи є нам куди звертати, чи ми знову повернемось туди, де були, коли пролита кров підсохне? Про це наступного разу.
Микола НЕСЕНЮК.
