Микола Несенюк: «Smoke On The Water» назавжди!

Влітку 1972 року польське радіо упродовж місяця по кілька разів на день крутило пісню «Highway Star» у виконанні британського гурту «Deep Purple». Ця пісня мала стати хітом, який би відкривав новий диск згаданого гурту. Технологія була проста – після успіху двох попередніх дисків, зроблених на принципом «хіт плюс нагрузка», був розрахунок на те, що «Highway Star» витягне решту довгограючої платівки, матеріал для якої гурт планував написати і записати у Швейцарії аби уникнути суворого британського оподаткування. Цей план ледь не зірвався через пожежу, що виникла у приміщенні де планували робити запис. Аби не втрачати оплачений студійний час запис здійснювали просто у коридорі готелю, де жили музиканти. Пісні робили просто – гітарист Річі Блекмор награвав навмання ритм, який прийшов йому на думку, клавішник Джон Лорд робив аранжування, а співак Ян Гіллан писав текст. Поет із Гіллана був ще той, тож лірика гурту виглядала приблизно так – що бачу, про те і пишу.

24 Листопада, 10:32

3 хв. читання

Під один із вигаданих Блекмором ритмів Гіллан написав текст про ту саму пожежу. Написав і написав – не вперше. Ніхто тоді і подумати не міг, що написане тоді хлопцями ледь не лівою ногою стане класикою на віки – вступні ноти пісні «Smoke On The Water» знає увесь світ вже понад півстоліття. Я теж – того самого літа 1972 року мій товариш з часів дитячого садка Сашко Трубаєв приніс магнітофонну катушку. – Ета новий «Діпапал», – сказав він, – можеш пєрєпісать! Отоді я і почув отой «Дим над водою» не розбираючи слів але заворожений тим самим незабутнім ритмом. Тоді, у часи темного соціалізму, ці ритми лунали ніби з того світу. Звідти, де була свобода і рок-музика і куди нам було зась!

Хіба міг я тоді уявити, що мине двадцять років і цей «Deep Purple» приїде до нас. Що я на власні очі побачу Яна Гіллана і почую той самий «Smoke On The Water»! Вперше, а за кілька років вдруге, потім втретє, вчетверте… Після того, як відкрилися кордони, Гіллан із групою роками буквально не вилазив із колишнього СССР, об’їздивши його увесь – від Риги до Хабаровська – по декілька разів, заїжджаючи часом у повну глухомань. Що поробиш – у Штатах публіка не дуже охоче приходила аби у сто двадцятий раз послухати той «Smoke On The Water». А більше нічого Гіллан з компанією так за понад півстоліття і не записали. Формально вони випустили за цей час кілька десятків дисків з кількома сотнями нових пісень. Але публіка, з покоління у покоління, знала лише «Smoke On The Water» і лише заради цього приходила на концерти.

Нині Яну Гіллану вже вісімдесят. Його дзвінкий колись вокал перетворився за ці роки на слабкий хрип, яким він у стотисячний раз співає «Smoke On The Water». Власне, співати вже й не треба – вдячна публіка сама хором співає замість нього! Одна біда – виступати як колись на просторах країни-агресора «Deep Purple» не можуть, а до нас їхати страшно. Тому вони поїхали до Грузії. Там Гіллан зізнався, що вже дуже погано бачить. А що ви хочете у вісімдесят років? А гроші, як видно, потрібні. Тому він продовжує виходити на сцени різних країн аби ще і ще раз прохрипіти «Smoke On The Water». Навіть не знаю чи поспівчувати йому з цього приводу, чи навпаки – позаздрити?