Це було десять років тому. Я йшов Маріїнським парком столиці, де ще позавчора стояли намети «антимайдану» і де загинули хлопці з Майдану. В парку було порожньо. Зникли десятки вантажівок та автобусів, які перегороджували вулиці урядового кварталу, не було сотень «беркутівців», що стояли тут всю зиму. Разом із сумом за загиблими була впевненість у тому, що найстрашніше вже позаду – Янукович втік, Майдан переміг, прийшла перемога!
Якби хтось сказав тоді мені, що за десять років чисто загиблих у бою з ворогом рахуватиметься не на сотні, а на десятки тисяч, якби хтось повідомив, що Київ та інші міста обстрілюватимуть ворожими ракетами, я би точно не повірив! Але сталося саме так, і ще невідомо, що станеться завтра. Чи будемо ми згадувати лютий 2024 року як найстрашніший час війни, чи буде ще гірше? Помітив за собою, що не хочу чути поганих новин – шукаю новини добрі. Знаю, що виробництвом цих новин займаються тисячі людей, покликаних зберегти в нас оптимізм і надію на майбутнє. Займаються не дуже успішно – поганих новин все одно набагато більше, як від них не ховайся! Але нічого – до нічних ракетних обстрілів починаєш ставитись як до грому та блискавки – нікуди від них не подінешся! Зате вдень спокійно! Чим не добра новина? Країна живе і працює! Мені здається, що того шоку, який був у перші дні великої війни два роки тому, вже не буде. Бо нема елементу несподіванки. Тепер ми знаємо, що ворог здатен на все і ні перед чим не зупиниться. І розраховуємо лише на себе. Сподіваюсь, що недарма, і що страшне вже справді позаду.
