Я почав уболівати за київське «Динамо» починаючи з 1964 року подивившись півфінальний кубковий матч киян з тим самим «Спартаком». І сталося так, що після цього динамівці завжди боролися за найвищі місця в усіх турнірах навигрававши все те, що назавжди записано у славну історію команди. Я не міг поставити себе на місце тих уболівальників, які були до мене, коли «Динамо» ще нічого не вигравало і роками пленталося у середині таблиці. Тих самих, які палили газети на стадіоні на честь першого чемпіонства команди восени 1961-го. Так само я не міг уявити що відчувають уболівальники, наприклад, львівських «Карпат», які за всю історію виграли лише один трофей і той понад п’ятдесят років тому. Тому що знав, що моє «Динамо» найкраще, що «Динамо» завжди чемпіон!
Малим я не задумувався, а дорослим не хотів задумуватися чому так сталося, завдяки чому саме моя улюблена команда була завжди чи майже завжди найкращою Тепер я це вже давно і добре знаю і розумію, що не лише таланти футболістів і тренерів допомагали моїй команд десятиліттями бути на вершині. Були й інші фактори…
Тепер все змінюється. Я ніколи не думав, що настане той день, коли я з нетерпінням чекатиму фінального свистка в матчі коли «Динамо» програватиме. Чекатиму аби нам не набили ще кілька голів і остаточно не принизили… Але так воно тепер є і це слід прийняти. Зрозуміти, що тепер «Динамо» таке ж саме, як і усі інші. І має такі ж самі шанси на результат як і ще декілька рівноцінних, а може і сильніших конкурентів. Це в Україні. Коли ж говорити про Європу… Ні, краще не говорити. Просто зрозуміти що настав такий час. Такий, які пережили колись практично всі футбольні команди світу. Час, коли ти розумієш, що такий самий, як і усі.
І це не так погано. Десятиліттями виграш «Динамо» у команди з нашого чемпіонату сприймався як належне – а що, хіба інакше буває? Ми мріяли про Кубок чемпіонів, міряючи свою команду масштабом «Баварії», «Барселони», «Мілану», «Арсеналу»… І якось не помітили, що згадані і не згадані суперники, з якими «Динамо» раніше грало цілком достойно, стали збірними світу, у яких грають найкращі футболісти з усієї планети, і які очолюють найвидатніші тренери світу. Інакше нині не можна – такий тепер рівень світового клубного футболу. Чи може «Динамо» стати такою збірною світу? Не може, як би ми про це не мріяли. Так само як не міг колись рівненський «Авангард» зібрати у себе найкращих футболістів України. Звісно, можна влаштувати пародію – привезти до «Динамо» десяток гравців третього-четвертого ґатунку з усього світу. Гравці першого-другого до нас не приїдуть ні за які гроші, яких теж тепер немає. Мене завжди дивували уболівальники, які десятиліттями звинувачували Суркіса у всіх гріхах одночасно вимагаючи від нього витрачати нові і нові мільйони на нових футболістів. Якось не думали вони про те, що «Динамо» – єдина в Україні футбольна команда, яка вже скоро як сто років носить одну й ту саму назву, грає в одних і тих самих кольорах і ніколи не вилатала із ліги сильніших.
І тепер «Динамо» у цій лізі залишається. Тепер вже не як гегемон чи один із двох гегемонів, а як така команда, як і усі. Команда, яка після нинішньої міжнародної ганьби рано чи пізно відродиться і знову почне крокувати вгору. Разом із тими, хто за неї вболіває. По-справжньому,
