Чверть століття тому, влітку 1998-го, ми з родиною відпочивали в Югославії. Точніше, у Чорногорії, яка тоді ще не була незалежною, а відпочинок там коштував стільки ж, скільки у Криму, де тоді неможливо було купити жодної української газети. У Чорногорії було майже те ж саме – газети у кіоску приморського міста Будва були майже виключно югославські. Нагадаю, що за двісті з чимось кілометрів від того курорту, в Косові, в ті самі дні тривала справжня війна. Я слідкував за новинами і уявляв у загальних рисах що там відбувається. А відбувалося там те ж саме, що перед тим було у Словенії, Хорватії та Боснії, чиє прагнення до незалежності югославський режим прагнув зупинити за допомогою війська.
Тому, купивши зранку югославську газету, я був неймовірно здивований тим, що там писали про події у Косові. Було важко повірити власним очам – белградська газета писала про мирних хлопчиків та дівчат сербської національності, яких винищують жорстокі і безжальні албанці. Про те, що у Косові проти повсталих албанців воює югославська армія, у тій газеті навіть не згадували. І так було усі ці сім чи вісім днів нашого відпочинку – щодня я купував газету із розповідями про звірства албанців у Косові й страждання безневинних сербів. Я навіть почав думати, що там щось змінилося поки ми дві доби їхали автобусом до тої Чорногорії…
Повернувшись додому і почувши справжні, а не югославські новини, я переконався, що у Косові нічого не змінювалося. Просто я потрапив на тиждень до югославського інформаційного простору, де про все, що відбувалося у Косові, повідомляли навпаки, а перевірити чи це правда, можливості не було – інтернет тоді лише зароджувався, а радіоприймача, аби почути не югославські, а інші новини, я на море не взяв. Згодом літаки НАТО почали бомбити Белград. Югослави після цього стали набагато менш войовничими і незабаром війна у Косові закінчилася перемовинами за участю міжнародних організацій.
За якийсь час я про цей епізод практично забув, згадавши ту югославську пресу лише тепер, коли до мене періодично доходить інформація про суцільну брехню, яку подають у своїх новинах наші вороги. За їхньою версією, це ми на них напали – точно як колись Косово ніби напало на мирну Югославію. Все це загальновідомо і згадав я про війну в Косові зовсім не тому, щоб нагадати очевидну істину про вроджену брехливість нашого ворога. Я про інше, про те, що припинити вбивати косовських албанців і брехати, що цього не відбувається, тодішня югославська преса перестала лише тоді, коли на Белград впали бомби з літаків НАТО. І це, як на мене, єдиний реальний спосіб примусити вбивць припинити злочини і брехню, яка ці злочини супроводжує.
